Підляшшя Північне і Південне: штрихи до “портрету” українства

Підляшшя Північне і Південне: штрихи до “портрету” українства

 

Підляшшя – цей північний полюс українського етноісторичного масиву в межах Польщі, виділяється на його загальному фоні водночас як історичний так і мовний регіон. Зараз назвою Підляшшя охопоюється набато ширший простір ніж цей, на якому протягом минулих віків проживало українське населення, все ж територіяльним зрубом первісного Підляського воєводства, яке виникло у 1513-1520 роках, були надбужанські волості колишніх руських князівств – спершу Київського, а згодом Володимирського (деякий час також Холмського), з шістьма “літописними” руськими городами: Берестям, Дорогичином, Мельником, Більськом, Кам’янцем та Кобринем. У таких широких межах Підляське воєводство проіснувало лише пів сторіччя, адже під час адміністраційної реформи Великого князівства Литовського, Руського і Жмудського, проведеної у 1566 році, його східну частину – Берестя з Кам’янцем та Кобринем, виділено у окреме Берестейське воєводство, до якого включено також Пинську землю. Отже назви Підляське воєводство та Підляшшя залишилися при адміністративній одиниці складеній із Дорогичинської, Більської та Мельницької земель і саме до цієї історичної традиції нав’язує сучасне, існуюче від 1999 року Підляське воєводство.

Є це однак нав’язання по суті символічне, коли-бо взяти до уваги місце розташування управлінського центру – Білостока, а також територіяльний обсяг, треба визнати, що фактично фундамент під цю сучасну адміністраційну одиницю поклали німці, які із – захоплених у 1795 році – “коронних” та “литовських” земель на правому березі Бугу і Вісли, організували свою провінцію – Нову Східну Пруссію (нім. Neuostpreußen). Її адміністративний центр розміщено у Білостоці, до цього часу приватному місті у Більській землі (у 1802 р. було викуплене й перейшло у державну власність). Водночас Білосток став центром одного із двох департаментів цієї провінції, який охопив північну частину Підляського воєводства, але також Ломжинську землю з Мазовецького, західню частину Гродненської землі Троцького воєводств. Білостоцький департамент в таких межах проіснував лише до 1807 року, але у 1919 році він практично відродився – як Білостоцьке воєводство відновленої Польської держави. У 1921 році розширено його на схід, приєднуючи ще Гродненський і Волковийський повіти та частину “перехідного” Біловезького повіту, яка незабаром увійшла у склад Більського повіту, але у 1944 році більшість цієї “доданої” території була відрізана новим державним кордоном. Так сформоване перше післявоєнне Білостоцьке воєводство проіснувало до 1975 р. коли було поділене на три менші – Білостоцьке, Ломжинське, Сувальське, а у 1999 р. було у загальних обрисах відновлене під назвою Підляського. У 1946 р. до Білостоцького воєводства приєднано три мазурські повіти – Елк, Ґолдап, Олецько, які раніше належали німецькій провінції Східна Прусія, куди у 1947 році поселювано українців депортованих під час акції “Вісла” (м.ін. у Елцький і Олецький повіти потрапило біля 1,3 тис. осіб, вивезених із Томашівького, Грубешівського, Володавського і Білопідляського повітів). У 1975-1998 роках ця територія належала Сувальському воєводству, а зараз назад об’єднана з мазурським материком – у складі Вармінсько-Мазурського воєводства. Отже у сьогоднішньому Підляському воєводстві українці проживають лише у його надбужанській частині.

У першій половині ХІХ ст. Підляським воєводством іменувалася також адміністративна одиниця на південь від Бугу. Австрійці, організуючи у 1795-1796 роках мережу управління Західною (або Новою) Галичиною, на заселеному українцями лівобережжі Бугу створили три циркули з центрами у Холмі, Білій та Сідльцях, до яких увійшли частини Берестейської, Мельницької та Дорогичинської земель. У 1810 році, коли ця територія належала до складу Варшавського князівства, уведений був зовсім новий адміністративний поділ на департаменти. Одним із них став Сідлецький, до якого складу увішло 9 повітів – з центрами у Володаві, Білій, Лосичах, Радині, Сідльцях, Венгрові, Лукові, Ґарволіні та Желєхові. Отже об’єднано в ньому як заселені українцями фрагменти давнішої Холмської, Берестейської, Мельницької і Дорогичинської земель, так і чисто польські терени. Саме цей конгломерат повітів, якого територія давніше входила до складу 6 воєводств, отримав у 1816 році, під час облаштування адміністративої мережі недавно конституйованого автономного Польського королівства, отримав назву Підляського воєводства – центр залишився у Сідльцях (до 1795 р. належали Мазовецькому воєводству). Ця символічна назва збереглася й тоді, коли у 1837 році, на хвилі ліквідації ознак окремішності “Конгресівки” від Російської імперії, воєводства перетворено на губернії. Однак життя Підляської губернії було вже коротким, адже у 1844 році її ліквідовано – об’єднуючи із Люблинською. Виявилося однак, що ця реформа показалася недоцільною, тому у 1867 р. губернію відновлено, однак вже під назвою Сідлецької.

Як бачимо – межі територіяльних одиниць, які у ХІХ-ХХІ століттях вживали або вживають назви виведеної від воєводства організованого у 1513-1520 роках, зовсім інші між історичні межі Підляського воєводства, яке й само було “пошите” із кількох історичних країн, які на зламі XIV-XV століть опинилися у володінні великого князя литовського Витовта, отже окрім руського Надбужжя увійшли сюди окрайці історичної Мазовії та колишні землі ятвягів, які після їх винищення у ХІІІ ст. колонізувалися від заходу польським, а від сходу білоруським населенням. Тому самі мусимо визначити межі перебуваючої зараз у межах Польщі частини етно-історичного краю, про який думав С. Рудницький вживаючи вислову “лісове Підляшшя з кріпким Берестям”.

Отже з одного боку буде це територія, яка має історичний зв’язок із фундаментальною для нас давньоукраїнською (руською) державністю, а з другого ці простори, на яких у відому нам історичну добу проживало етнічно/етнографічно українське населення та залишило свої матеріальні сліди. До речі ці сліди часто стають мандрівними – як хоч би предмети із археологічних розкопок у Дорогичині, Більську й інших місцевостях, котрі потрапили до музеїв Варшави та Білостоку, чи як церква з Лосичів, яку зараз можна оглядати у Дембліні над Віслою (така “мандрівка пам’яток” типова й для інших регіонів).

Хоч Підляшшя, зорема Північне – правобережне по відношення до Бугу, протягом ХІХ – ХХ ст. відносно слабо вписувалося в український контекст, має воно добре задокументовану руську історичну традицію. Для ХІ – ХІІІ сторіч представлена вона київськими, холмськими і володимирськими літописцями, які проливають світло на найдавнішу історію таких городів “великого Підляшшя” як Берестя, Дорогичин, Мельник, Володаву, Більськ, Кам’янець та Кобринь. Для XIV – XV століть це передусім документи канцелярій литовських князів Ягайла і Витовта, мазовецьких князів Януша і його онука Болеслава, та німецькі і польські хроніки, у яких по відношенні до території з Берестям, Кам’янцем, Дорогичином, Мельником, Межиріччям, Більськом та Суражем вживаються окреслення “Руський край”, “Руська земля”, “руський округ” (у XVI ст. зустрічаються також назви “руська парафія” та “Підляська Русь”). Звісно, ця руська традиція була б лише історичною цікавинкою, коли б не факт, що приблизно на такій самій території зберігся й українських етнічний масив, при чому на північ від Бугу він лише у невеликій мірі зачеплений руйнівними подіями першої половини ХХ ст. – пепрш за все завдяки “щастю у нещасті”, яким було визнання державною владою всіх православних мешканців Білостоцького воєводства білорусами.

У відношенні до цієї частини історичного Підляшшя треба сказати, що наприкінці 1940-х років всю територію суцільно заселену етнічними українцями охоплював Більський повіт Білостоцького воєводства. У своїх широких межах, охплюючих весь південь цієї частини колишнього Підляського воєводства, котра у 1807 р. була віддана Росії, почав він існувати після цього, як у 1840-х роках Білостоцьку область приєднано до Гродненської губернії. У 1919 та 1944 роках був він ще розширений – на сході через приєднання кількох десятків сіл із Берестейського та Пружанського повітів (з Гайнівкою та Мілейчицями), а на заході через повернення села Годишів – славного з чудотворної ікони, яку у 1920-х роках перейняли римо-католики. Однак цей великий Більський повіт був зменшений через створення двох нових повітів – Сім’ятицького (1952 р.) та Гайнівського (1954 р.). Всі вони були ліквідовані у 1975 та відновлені у 1999 роках, але в міжчассі Більський повіт втратив як Годишів так і кілька сіл на північному березі Нарви, які перед 1973 роком входили до складу сільської громади Риболи.

Зараз цей, вцілілий завдяки щасливому збігові обставин, найбільш на північний захід висунутий фрагмент всієї території зайнятої автохтонним українським населенням має у межах Польщі форму – широкої на 40-50 км – смуги, яка на півдні спирається на Буг та простягається у північно-східному напямку, аж до північного берегу Нарви, де закінчується селами Війшки, Риболи, Павли, Стрільці (Давидовичі), Саці, Тростянка і Одринки. Отже південну межу території, яку зараз українці мають на думці вживаючи окреслення “Північне Підляшшя” визначає Буг, а південно-східну державний польсько-білоруський кордон – аж до місця, де протинає його річна Лосна (Лісна Права), яка далі перепливає через Кам’янець та впадає в Буг. Тут, на території Біловезької пущі, починається етнічний українсько-білоруський кордон, який проходить на схід від міста Гайнівки й таких українськомовних сіл як Топило, Липини, Новосади, Борисівка, Криниця, Кривець, Васьки, Рибаки й протинає річку Нарву. Далі на схід, відділені відносно неширокою полосою пущанського пустирю, розташовуються білоруськомовні села, які виникли над р. Наровкою та її притоками. Загально можна сказати, що на південь від р. Нарви українсько-білоруський мовний кодон майже тотожний із адміністративним кордоном поміж гмінами Гайнівка і Нарва з українського та Біловежа й Наровка з білоруського боку. Також на північ від р. Нарва українськомовні села, перераховані раніше, назагал межують із білоруськомовними.

Українсько-білоруський етнічний та мовний кордон, який у XVI – XVII століттях сформувався на раніше не заселеній території на межі Берестейської та Більської земель із Волковийською та Гродненською, багато у чому схожий із кордоном Підляського воєводства з Троцьким та Новгородківським. До цього часу україньке й білоруське населення відділяла від себе широка пущанська зона, яка простягалася поміж Більськом та Гродном – її залишком є саме Біловезька пуща (ще у XV ст. іменована Кам’янецькою).

Інакш виглядала ситуація на заході, де немає більших природних перешкод та у добу раннього середньовіччя кордон поміж Руссю та польським Мазовшам спирався на відносно невеликі річки. На північ від Бугу кордон проходив спочатку Нурцем, відтак його правою притокою Марківкою, а далі річкою Лизою, де при її впадінні до Наври розташовувався город Сураж, який був тут найдалі на північний захід висунутим руським форпостом. Новий дердавний кордон, який сформовався на зламі XIV – XV сторіч проходив більш на захід, але водночас – в умовах тимчасового перебування Дорогичинської землі (з Мельником, Більськом та Суражем) у володінні мазовецьких князів (1390-ті та 1440-1444 роки), почалася тут мазовецька колонізація мало або зовсім незаселених земель на історичній руській території. Ця колонізаційна хвиля, репрезентована передусім дрібним мазовецьким рицарством, над Бугом просунулася майже під сам Дорогичин і Сім’ятичі, а далі на північ досягнула орієнтовної лінії, яку можна повести від Сім’ятичів через Ботьки та Страблю (на захід від Більська). Уздовж так накресресленої лінії виникла зона змішаного осадництва, у якій посеред польських шляхетських сіл розташовувалися нечисленні українські села, яких мешканці протягом чергових століть в більшості полонізувалися. Зараз західну межу суцільної території, на якій у Більському і Сім’ятицькому повітах розташовуються села з етнічно українською людністю, можна – починаючи від р. Нарви – провести вздовж доріг. Спочатку буде це дорога зі Страблі, через Орехвичі, до Більська (до якого від заходу притикають українські села Яґуштово, Стрики, Шастали – колишні міські передмістя і Грабівець), а від Більська дорогою Білосток – Люблин (з деяким відхиленням на схід на суміжжі гмін Дідковичі, Мілейчиці й Сім’ятичі).

Над самим Бугом українське населення присутнє у низці сіл роташованих поміж Сім’ятичами та Дорогичином. За опублікованими даними перепису 1921 року у десяти із них польського населення не було зовсім, або дуже мало (Городники, Клекотово, Наройки-Нові, Скиви-Великі, Вілька над Бугом, Рогавка, Гацьки-Аннопольські (йдеться мабуть про Схохи-Городники, тобто сьогоднішні Слохи-Аннопольські), Аннополь, Чечелі-Цецелі, Брики. В інших українці переважали – Клюково, Крупичі, Кулиги, Наройки, Сади, Заячники, або складали від 10 до 50% населення: Буяки, Клизівка, Стадники, Ситки, Скиви-Малі, Минчево, Руничі, Синевичі, Вілька-Замкова (це переважно найзахідніші села довкола Дорогичина). У 1944-1946 роках багато тутешніх українців виїхало у Радянський Союз, передусім загрожене діями своїх войовничих сусідів-поляків, все ж чимало залишилося, передусім у найближчих до Бугу селах поміж Сім’ятичами і Дорогичином. Символічним підкресленням їхньої тут присутності є побудована нещодавно церква в селі Слохи-Аннопольські. У Дрогичинській гміні, у якій зараз діють дві православні парафії – у Дорогичині й Наройках, нараховується сьогодні ще біля 700-800 православних.

Північніше Дорогичина та Сім’ятичів, серед польського оточення зберігся острівець із дев’яти українських сіл, із надалі діючими православними парафіями у Чорній-Церковній та Городиську (це досить велике гмінне село взяло назву від не згадуваного літописцями руського города). Зараз на території гміни Городиськ і Дідковичі, які охоплюють обі парафії проживає біля 1200 православних. Другим острівцем було негородове староство, тобто великокнязівський маєток (після 1569 р. – королівський) з центром у колишньому руському городі Бранську і трьома православними парафіями (міською у Бранську і сільськими у Малішах та Годишеві). Сьогодні діє вже тут лише одна парафія – у Малішах, з філіяльною церквою у Бранську (побудованою у 1990-2000-х роках), а у всій Бранській гміні нараховується 350-400 православних.

Якщо йдеться про церковну мережу на території Північного Підляшшя, яка повністю належить митрополичій Варшавсько-Більській єпархії, то треба сказати, що у порівнянні із періодом до 1915 року збереглася вона з невеликими лише втаратами. Адже повністю ліквідовані були лише парафіяльні осередки у двох місцевостях, з яких Годишів мав характер анклаву відрізаного від “материка” колонізацією з Мазовша, а Високе-Мазовецьке це вже взагалі історичне Мазовше (парафія обсулуговувала тут міщанську “руську колонію”). Надалі натомість діє, хоч по-суті символічна, православна парафія у містечку Цехановець, розташованому обабіч колишньої граничної річки Нурець (наприкінці XVIII ст. “руська парафія”, яка також мала характер анклаву, нараховувала біля 300 вірних, проживаючих у місті та 5 навколишніх селах).

Зараз у підляській частині Варшавсько-Більської єпархії, якої небесним покровителем визнаний преп. Йов Почаївський, діє 61 парафія, які поділяються поміж деканати: Більський (17 парафій), Гайнівський (13 парафій, в тому числі 4 на білоруській етномовній території – у гмінах Біловежа та Наровка), Наровський (6 парафій), Кліщелівський (11 парафій) та Сім’ятицький (14 парафій). За даними зібраними білостоцьким соціологом Кшиштофом Ґоссом на зламі 1998-1999 років, число етнічно українського православного населення на території п’яти деканатів Варшавсько-Більської єпархії можна обраховувати на 70-75 тис. осіб. Також у Білостоці, центрі окремої Білостоцько-Гданської єпархії, зараз проживає певно десь біля 30 тис. осіб, котрі мають сімейне корніння поміж Бугом і Нарвою (діє тут 11 православних парафій).

Саме приналежність до суспільності вірних Православної церкви є тут основним фактором почуття окремішності “руських” від “польських” (католиків, тобто етнічних поляків), адже як показав перепис 2002 року декларування національності, а навіть мови, яку вживається у домашньому побуті, має невеликий зв’язок, або зовсім не має зв’язку із етнічною приналежністю населення. Тоді у заселених етнічними українцями гмінах і містах Більського, Гайнівського і Сім’ятицького повітів лише 892 особи мало декларувати українську національність, а  1102 особи українську мову як мову вживану у сімейному колі – отже трохи більше одного процента. Інші мали тут декларуватися поляками (більшість), а приблизно 40-45%  білорусами (31,3 тис.), які вживають білоруської мови у родинному спілкуванні (28,5 тис.). Саме це останнє число показує курйозність ситуації виниклої внаслідок відсутності національної свідомості у населення, котре після 1918, а зокрема від 1939 року, було піддане маніпуляціям, які формували переконання, що свого роду обов’язком православних, які не хочуть визнати себе поляками (за схемою “поляк, бо у Польщі живу”), є називати себе білорусами, а свою рідну українську говірку – білоруською мовою. Ця схема “православний = білорус”, защіплювана протягом багатьох десятиріч державною владою, звісно, не призвела до фактичного збілорущення етнічно українського населення над Бугом і Нарвою. З одного однак боку закоренила серед його (та його польських сусідів) стереотип про приналежність до “білоруської національної меншості”, з другого призвело це до сформування групи діячів, переважно уродженців українськомовних сіл, які вже для власного інтересу намагаються не лише втримати, але й розбудовувати цей фасад формальної білоруськості та пробують різними способами протидіяти, триваючому від 1980-х років процесові пробуджування української національної свідомості. Адже діяльність білоруських організацій адресована передусім до етнічно українського населення, яке у післявоєнному періоді складало 2/3 православного загалу тодішнього Білостоцького воєводства, що його влада визнавала білорусами (білоруськомовні католики мали статус поляків), а зараз це не менше 75% з загалу осіб, які у всьому Підляському воєводстві декларували у 2002 році білоруську національність (46,0 тис.) та вживання білоруської мови у домашньому побуті (39,6 тис.). Тому хоч державна влада вже не бореться із “українським націоналізмом”, та надає фінансову підтримку для організованого від 1994 року навчання української мови у Більську, Черемусі і Білостоці, фінансує також видавничі проєкти і культурні заходи Союзу українців Підляшшя, український націєтворчий процес, хоч має чималі успіхи то – як через своє запізнення, так і негативну спадщину минулих десятиріч – розвивається досить повільними темпами.

Негативний вплив мають також демографічні зміни, які призводять до швидкого зменшування чисельності населення у сільських гмінах, адже переселення з села у місто у випадку суспільності позбавленої переконання про вартісність своєї сільської говірки та народної традиції (а навіть комплексуючої із-за цього) призводить до відречення від цих етнічних атрибутів. Бачимо це не лише у Білостоці, з його подавляючою 80-тивідсотковою польською більшістю, але й таких містах як Більськ та Гайнівка. Тут масова поява вихідців з навколишніх сіл призвела до цього, що стали вони більшістю містян, все ж колишні селяни переважно пристосовуються до ситуації, коли мовою публічного спілкування є передусім польська, наслідком чого вже перше покоління народжене у місті переважно не знає мови своїх дідів, бо батьки – щоб дітям було лешге в школі – від колиски намагаються говорити з ними саме по-польськи. Водночас зразки побуту цих ново спечених міщан з часом почало переймати й село, адже у двох-трьох останніх десятиріччях також тут став поширюватися звичай мовної полонізації власних дітей. Однак саме міське середовище, передусім Більська та Білостоку, є зараз центром формування модерного українства у його підляському варіянті.

Попри всі негативні наслідки минулого та сучасного український етнічний масив на Північному Підляшші надалі існує у межах, які небагато змінені в порівнянні із XV – XVII сторіччями, коли сформувала етнічна карта регіону. На південь від Бугу на т.зв. Північному Підляшші із цього масиву залишилися вже тільки острівці, про яких існування засвідчують також сільські церкви у трьох північних деканатах Люблинсько-Холмської єпархії: Білопідляському (загалом 5 парафій, 2 філії), Тереспільському (загалом 10 парафій, 3 філії) та Холмському, який охоплює також (загалом 3 парафії, 6 філій; в тому числі 2 парафії й 3 філії у підляській частині). Отже це невеликий – обмежений до історичної Берестейської землі – залишок етнічного масиву, який колись сягав західніше Соколова-Підляського. Сільські парафії, які спочатку належали до Дорогичинського деканату, а у ХІХ ст. до Соколовського, отже й села з українським населенням, розташовувалися тут поміж Бугом та Ливцем, який до кінця XVIII ст. був граничною річкою Підляського та Мазовецького воєводств. Найдалі висунитими на захід селами, у яких колись існували церкви є тут Косів-Руський (нині повіт Соколів-Підляський), Межна (пов. Венгрів) і Мокободи (пов. Сідльці). Була це вже найдалша периферія Володимирсько-Берестейької єпархії й жодна із названих церков не дотривала до першої половини ХІХ ст., адже діючий в цей час Соколівський деканат греко-уніятської Холмської єпархії, який був найдалі на захід висунутою “руською” церковною одиницею охоплював вже тільки парафії в Соколові, Чоломиях, Голублі, Шкопах, Рогові, Чеканові, Городиськові, Городкові, Сирочині (також у Годишеві і Високому-Мазовецькому, які після 1807-1815 років також опинилися в межах Польського королівства). Отже у половині ХІХ ст. церковна мережа на Південному Підляшші сягала ще до Соколова й Радиня, які були центрами деканатів та Парчева (у Володавському деканаті), охоплюючи сучасні повіти Біла-Підляська, Лосичі і Володава, більшість повіту Соколів-Підляський, східну частину пов. Сідльці, майже весь пов. Парчів, а навіть клаптик пов. Любартів, була також церква у місті Лукові.

У 1875 р. формально всю цю церковну мережу перейняла православна Варшавська єпархія, переіменована на Варшавсько-Холмську (у 1905 р. Холмську єпархію відновлено). Однак масовий перехід колишніх греко-уніятів та їхніх нащадків у римо-католицизм, який стався після “толеранційного” указу 1905 року, насильне “біженство” у 1915 року, яке охопило передусім правосланих, та й репресивна політика відродженої Польщі супроти православ’я, яке сприймалося як “неславна спадщина заборів”, призвели до цього, що у 1920-х роках вдалося відновити лише кільканадцять православних парафій на території сьогоднішнього Білопідляського і Володавського повітів (Кобиляни, Заболоття із філією у Межилисті, Загорів, Гнійно, Носів, Жеротин, Виторож, Володава, Славатичі, Сухава, Хоростита). У 1925-1939 роках створено тут ще 10 т.зв. неоуніятських парафій, тобто підпорядкованих римо-католицькому костелові, але зберігаючих східний обряд у російській синодальній версії, запровадженій у 1875-1915 роках, що мало привернути місцеве українське населення до католицтва. Далі на захід була вже “територія без церков”, що по суті не змінилося, коли у 1940-1944 роках Південне Підляшшя опинилося в національно українській православній Холмсько-Підляській єпархії, яку очолював архієпископ Іларіон (в мирі проф. Іван Огієнко – відомий мовознавець та міністр в уряді УНР). Число православних парафій збільшилося тоді до більш як сорока, але територія охоплена церковною мережею майже не розширилася, надалі замикаючися у межах колишньої Берестейської землі, що було наслідком майже поголовного окатоличення південнопідляського українського населення на території, котра до 1795 року належала до Мельницької і Дорогичинської земель, за чим пішла й мовна полонізація. Отже, зараз про українське коріння більшості мешканців Лосицького та чималої частини Соколівського і Сідлецького повітів пригадують вже назагал тільки прізвища, що мають типово українську фонетичну форму та які можна помітити на табличках прикріплених до хат, або надмогильних пам’ятників. (В багатьох випадках поєднані вони з іменами типовими лише для латинської культурно-конфесійної зони, для прикладу: Bobryk Stanisław, Chwedoruk Marian, Waldemar Dudewicz, Renata Sobczuk, Kazimiera Iwaniuk, Stanisław Derkacz, Władysław Skrobun, Zygmunt Wasiuk, Jadwiga Mikołajczuk, Bronisława Chraniuk, Hawryluk Gustaw i Franciszka, Wacław Zacharczuk, Ludwik Zacharczuk, Stanisław Szeremeta, Franciszka z Sawczuków Jaszczuk). Відбулось також поетапне перенесення цієї території із Люблинського до Варшавського воєводства – у 1938 році зроблено це із Соколівським повітом, а вже у 1950-х роках – із Сідлецьким та новоутвореним Лосицьким (від 1999 року всі вони входять до складу Мазовецького воєводства).

В цій ситуації післявоєнні виселення українського населення, які тут проводилися за схемою “православний = українець”, охопили лише “постберестейську” територію, тобто три тодішні північно-східні повіти Люблинського воєводства – Білопідляський, Володавський і Радинський. З доступних даних відомо, що у 1944-1946 роках до Української РСР виселено 25 тис. осіб із Володавського і 0,3 тис. з Радинського. Не відоме число виселених із Біло-Підляського повіту, у якому за обрахунком повітового старости у 1938 році мало проживати 18,2 тис. православних (відомо, що у грудні 1945 року число осіб передбачених до виселення тодішні урядовці обраховували на 8,3 тис.). Натомість під час акції “Вісла”, яка тут проводилася наприкінці червня та у першій половині липня 1947 року, виселено 9,3 тис. осіб з Білопідляського та 6,2 тис. осіб із Володавського повітів. Потрапили вони до колишньої Східнї Прусії, переважно у Ольштинське воєводство (більш як 90%), а невелика група у Білостоцьке.

Якщо глянути на офіційну статистику виходить, що наслідком полонізаційних процесів, які захопили окатоличене населення Південного Підляшшя та післявоєнних виселень православних цей субрегіон повністю став землею без українців. Адже за даними перепису населення 2002 року у південнопідляських повітах, котрі увійшли до складу Мазовецького воєводства зовсім немає людей, які б декларували українську національність та вживання української мови, а у всьому Люблинському воєводстві, яке охоплює також Холмщину і шматок Надсяння таких осіб нараховано 389 та 359, при чому четвертину з них у Люблині. Натомість на території, де українці були традиційно автохтонами їхнє розташування, можна сказати, типове, адже це передусім колишня “галицька” частина Томашівського повіту (трохи понад 100 осіб), а у Холмі, Янові-Люблинському та чотирьох надбужанських повітах – Грубешівському, Холмському, Володавському і Біло-Підляському – їхнє число ледве пробує перестрибнути планку на “висоті” 20 осіб.

Попри цю статистичну “невелику присутність” українців у гміні Любича-Королівська та “майже неприсутність” у інших місцях, українське населення на цій території однак проживає, чого видимим знаком є понад 40 діючих парафіяльних і філіяльних церков православної Люблинсько-Холмської єпархії. Натомість вивчення терену, проведене у 1970-1980-х роках філологами люблинського Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської Ф. Чижевським та С. Вархолом, показує, що надалі можна тут говорити про наявість українського мовного ареалу, якого межі сходяться з територією суцільного побутування української мови до 1944 року. Отже за сьогоднішнім адміністративним діленням Люблинського воєводства цей ареал займає південний край Білогорайського повіту, більшість Томашівського, Грубешівський, Холмський, Володавський та Білопідляський повіти, та межуючі із ними східні частини Замостянського, Ленчнянського, Парчівського і Радинського повітів.

Внаслідок виселень “суцільний простір” трансформувався тут у “рештковий”, все ж на так означеній території надалі проживає по селах деяке число автохтонного населення, для якого українська мова є рідною, вивченою як перша у родинному колі, так і населення, яке в родинному побуті користуюється польською, але водночас знає також українську, чи то як рідну мову своїх предків, чи то як мову вивчену від сусідів. Переважно це етнічні українці, при чому не лише православні, яким у 1940-х роках вдалося уникнути виселення, або згодом повернули із місць виселення, але й римо-католики, які прийняли “польську віру” поміж 1905 – 1940-ми роками й завдяки цьому не були охоплені етнічною чисткою. Зараз це практично двомовне населення, адже всі вони, незалежно від їхньої рідної, знають польську мову. Українську мову на цій території знають також поляки, які у 1940-х роках були виселені з Волині й зайняли господарства залишені українцями (звісно – у її говірковому різновиді, характерному для волинських сіл, в яких вони народилися та виростали).

На всій цій т.зв. Люблинщині українська мова найкраще збереглася саме у надбужній підляський смузі, де – поміж р. Керною (Коросною) на півночі та р. Володавкою на півдні – проживає найбільше православного населення, що має своє відображення у концентрації діючих парафіяльних і філіяльних церков. Цю ситуацію дослідник пояснють цим, що проживають тут майже виключно автохтони. У деяких селах у 1947 році виселена була лише частина православних, які згодом повернули із вигнання, так було м.ін. у селах Хоростита і Загайки, де православні складають більшість мешканців. Тому у багатьох селах на цій території українська говірка була використовувана у половині 1980-х років всіми поколіннями, отже говорили нею діди, так і онуки, а польську мову використовувалося лише у контактах із людьми ззовні.

Українська мова відносно добре збереглася тут також серед населення, яке прийняло римо-католицьку віру, хоч, зрозуміло, зараз ситуація вже зовсім не така, як у 1935 році, коли староста Володавського повіту скаржився перед вищою владою, що у 80-ти тутешніх селах католики, одже у загальному понятті – поляки, не знають польської мови. Старше покоління використовує українську мову не лише в побуті, але й діють фольклорні колективи співаючі “свої пісні” – в тому числі виступаючи на культурних заходах органзіованих з участю Союзу українців Підляшшя, є також особи, які використовують її у літературній творчості. Найвідоміший українськомовний письменник Південного Підляшшя це саме римо-католик зі Ставків біля Володави Степан Сидорук (1919 – 2012), м.ін. автор двох збірок поезій “Над Бугом” (1983) та “Журавлі гнизда стелять над Бугом” (2005). Вірші рідною мовою пише також його син Йосип Сидорук. У селі Голя, що Володавському повіті, діє також місцева українська організація – Товариство любителів скансену матеріальної культури Холмщини і Підляшшя, яка організує пленерні культурні заходи та видає річник “Український літературний провулок”.

 

Юрій Гаврилюк