Підляшшя через тисячоліття

Мандрівка з книгою руського літопису

 

Історія має завжди два русла. Перше – чисто місцеве – долі окремих місцевостей, друге – це доля етнічної та національної спільноти, до якої належать їхні мешканці. Отже, для пізнання й зрозуміння витоків підляської специфіки, треба зазирнути до творів літописців, які спочатку діяли в Києві, а згодом ( в ХІІІ ст.) також в недалекому сусідстві нашого регіону – на дворах руських князів, які мали свої столиці в Холмі та  волинському Володимирі.

Першим записом у літописі, який історики вважають свідченням про приналежність теренів над середнім Бугом до Русі, є датована 983 роком згадка про похід князя Володимира Великого на ятвягів, балтійські племена, проживаючі північніше Нарви (на території сьогоднішньої Сувальщини). На наступних сторінках знаходимо згадки про укріплені надбужанькі “гради” – найчастіше згадується Берестя (вже у другому десятиріччі ХІ ст.) та Дорогичин, який з “пітьми минулого” виринає в 1142 р. Археологи однак переконують, що метрика дорогичинського “граду” сягає першої половини ХІ ст., само ж руське осадництво було тут вже кілька сторіч раніше. З їхніх досліджень виникає, що простір навколо Берестя, Дорогичина та Більська був заселюваний людністю з території північно-західної України, а передусім з Волині. Це підтверджують також і дослідження народної культури україновного населення Підляшшя.

Характер етнічних та культурних зв’язків був наслідком географічних умов, адже натуральними комунікаційними артеріями були тут Буг і Мухавець, а також Прип’ять, які єднали цю частину Надбужжя з Дніпром. Від кінця Х ст. вона стає північно-західним форпостом і “вікном у Європу” Київського князівства як у політичних так і торгівельних відносинах Русі з сусідами. Тут сходилися річкові та сухопутні шляхи,  з’єднуючі Київ і Волинь з польськими (Мазовією, Померанією й  Великопольщею) та балтійськими землями (Пруссією, Ятвягами й Литвою). Кристина Мусянович, яка у 1950-х роках проводила розкопки у Дорогичині стверджувала: В освітленні археологічних досліджень місто Дорогичин вимальовується як торгівельна факторія Києва або Галича.

Одначе найдавніший та найбільший економічний і адміністративний центр над середнім Бугом – це Берестя, яке за свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длуґоша вважалося брамою до руських земель. Припадючі на кінець Х та початок ХІ ст. бої, за т.зв. червенські городи й Берестя, завершилися закріпленням цих територій великим князем київським Ярославом Мудрим за Руссю. Встановлений тоді русько-польський кордон втримався до половини XIV ст., гарантуючи інтеграцію підляського регіону з Руссю на культурному і релігійному рівні.

До половини ХІІ ст. Дорогичин і Берестя належали до столичного київського уділу (Київського князівтва). Відтак оба городи перейшли в руки князів, які володіли Волинню, а від  1199 р. і Галичем. Виникло тоді міцне державне утворення, назване істориками Галицько-Волинською Руссю, яка перейняла політичну спадщину занепадаючого Києва. В історії особливо записався Данило Романович (1201-1264), який у 1238 р. переміг у битві під Дорогичином та згодом “спорудив тут церкву прекрасну на честь Пресвятої Богородицi”. У 1253 році дорогичинська церква стала місцем чергової історичної події – королівської коронації Данила.

Якщо повірити легенді – то у дорогичинському городищі ми повинні  знайти початок підземного ходу до сусіднього Мельника. Звісно фантазія, але це вказує на справжній факт – близький зв’язок цих двох надбужанських “градів”. Натомість “град” у Більську був ближче пов’язаний з Берестям. Перша літописна згадка про нього з’являється в т.зв. Галицькому літописі, написаному в Холмі, під 1253 р. (історики коректують цю дату на 1252 р.). Проте, з археологічних досліджень на Замковій вулиці, розташованій поряд з більським городищем виходить, що осада, заселена руською людністю, існувала тут вже в Х ст. Серед знахідок є м.ін. фрагменти корчаги, на якій збереглися сліди напису, виконаного кирилицею (предмети з руськими написами знайдені були також у Бересті й  Дорогичині).

Кінець існуванню Галицько-Волинської Русі поклало вимирання у першій половині XIV ст. династії Романовичів. Її територія, після триваючої кількадесять років боротьби поміж володарями Польщі та Великого князівства Литовського, була поділена поміж цих, вирослих в силу, сусідів. Але на збудованому протягом чотирьох сторіч фундаменті руської політичної, релігійної та культурної традиції й надалі розвивалося життя наступних поколінь галицьких, холмських, волинських та підляських русинів. З цього ж періоду походить і сучасна українська національна символіка – Тризуб, родовий знак Володимира Великого, карбований м.ін. на його золотих і срібних монетах, та прапор,  кольори якого походять від гербу володарів Галицько-Волинської Русі – золотого лева на блакитному щиті.

 

Юрій Гаврилюк

Wędrówki z księgą ruskiego latopisu

 

Historia składa się zawsze z dwóch nurtów. Jeden jest czysto lokalny – losy poszczególnych miejscowości, drugi to dzieje wspólnoty, do której należą ich mieszkańcy. Dla poznania i zrozumienia korzeni podlaskiej specyfiki trzeba więc sięgnąć do dzieł kronikarzy działających najpierw w Kijowie, a w XIII w. także w bezpośrednim sąsiedztwie naszego regionu, na dworach ruskich książąt mających swe siedziby w Chełmie i Włodzimierzu.

Pierwszą wzmianką latopisu, uznawaną przez historyków za świadectwo przynależności terenów na środkowym Bugiem do Rusi, jest zapis datowany 983 r. o wyprawie księcia Włodzimierza Wielkiego na Jaćwingów, bałtyjski lud mieszkający na terenie obecnej Suwalszczyzny. Na kolejnych kartach znajdujemy wzmianki o grodach – najczęściej wspominane są Brześć (już w drugiej dekadzie XI w.) oraz Drohiczyn, który z “mroków historii” wyłania się w 1142 r. Archeolodzy jednak twierdzą, iż metryka drohiczyńskiego grodu także sięga pierwszej połowy XI w., zaś osadnictwo ruskie było tu obecne już kilka wieków wcześniej. Z ich badań wynika, że zarówno w VI-IX w., a więc przed wejściem terytorium Podlasia w skład państwa ruskiego, jak i w X-XIV w. obszar wokół Brześcia, Drohiczyna i Bielska był zasiedlany przez ludność z terenu północno-zachodniej Ukrainy, głównie z Wołynia. Potwierdzają to tez badania kultury ludowej ukraińskojęzycznej ludności Podlasia.

Charakter związków etnicznych i kulturowych wynikał z samego położenia regionu, do XVI-XVII w. izolowanego od północnego-wschodu pasem puszcz i bagien, otwartego natomiast na penetrację osadniczą ze strony południowo-wschodniej – naturalnym szlakiem komunikacyjnym był tu Bug. Od końca X w. obszar ten stał się północno-zachodnim forpocztem i “oknem na Europę” księstwa kijowskiego, ważnym punktem strategicznym, zarówno w politycznych jak i gospodarczych stosunkach Rusi z sąsiadami. Tutaj bowiem zbiegały się szlaki wodne i lądowe łączące Kijów i Wołyń z ziemiami polskimi (Mazowszem, Pomorzem, Wielkopolską) i bałtyjskimi (Prusami, Jaćwieżą, Litwą). Krystyna Musianowicz, która w latach 50. prowadziła wykopaliska w Drohiczynie pokusiła się nawet o stwierdzenie: Miasto Drohiczyn, w świetle przeprowadzonych archeologicznych badań, rysuje się jako faktora handlowa Kijowa czy Halicza.

Jednak najstarszym i największym ośrodkiem grodowym nad środkowym biegiem Bugu był Brześć, który wg XV-wiecznego historiografa polskiego Jana Długosza stanowił bramę do ziem ruskich. Przypadające na koniec X i początek XI w. walki o tzw. grody czerwieńskie i Brześć zakończyły się ostatecznym uzyskaniem tych terytoriów przez wielkiego księcia kijowskiego Jarosława Mądrego. Ustalona wówczas granica rusko-polska przetrwała do połowy XIV w., gwarantując integrację regionu podlaskiego z Rusią na płaszczyźnie kulturowej i religijnej.

Do połowy XII w. Drohiczyn i Brześć należały do stołecznej dzielnicy kijowskiej (księstwa kijowskiego). Wkrótce jednak oba grody, przeszły w ręce linii książąt władających Wołyniem, a od 1199 r. także Haliczem. Powstał wówczas silny organizm państwowy, zwany powszechnie Rusią Halicko-Wołyńską (lub Halicko-Włodzimierską), która przejęła spuściznę polityczną Rusi Kijowskiej. W dziejach szczególnie zapisał się książę Daniel Romanowicz (1201-1264), który w 1238 r. stoczył zwycięską bitwę pod Drohiczynem, a później wzniósł w tym grodzie przepiękną cerkiew na chwałę Świętej Bogurodzicy, będącą w 1253 r. miejscem kolejnego ważnego wydarzenia historycznego – koronacji na króla Rusi.

Zgodnie z legendą w drohiczyńskim grodzisku należało szukać podziemnego lochu prowadzącego do sąsiedniego Mielnika. Jest to oczywiście tylko legenda, ale wskazuje na fakt rzeczywisty – ścisły związek obu nadbużańskich grodów. Natomiast gród w Bielsku związany był bardziej z Brześciem – pierwsza wzmianka o nim pojawia się w tzw. Latopisie Halickim (napisanym w Chełmie) pod 1253 r. (historycy korygują ją na 1252 r.). Natomiast z badań archeologicznych na terenie ulicy Zamkowej wynika, że osada zasiedlona przez ludność ruską istniała tu już w X w. Wśród znalezisk są m.in. części amfory służącej do przechowywania wina, na których zachowały się fragmenty napisu wykonanego cyrylicą (przedmioty z napisami ruskimi znaleziono także w Brześciu i Drohiczynie).

Kres istnieniu Rusi Halicko-Wołyńskiej położyło wymarcie w pierwszej połowie XIV w. dynastii Romanowiczów. Jej terytorium, po kilkudziesięcioletniej walce pomiędzy władcami Polski i Wielkiego Księstwa Litewskiego, zostało podzielone pomiędzy tych wzrosłych w siłę sąsiadów. Lecz na zbudowanym przez cztery stulecia fundamencie ruskich tradycji politycznych, religijnych i kulturowych dalej rozwijało się narodowe i społeczne życie kolejnych pokoleń halicki, chełmskich, wołyńskich i podlaskich Rusinów. Z tego też okresu pochodzą współczesne ukraińskie symbole narodowe, a więc zarówno Tryzub – znak Włodzimierza Wielkiego, znany m.in. z jego złotych i srebrnych monet, jak też flaga, której kolory pochodzą od barw herbu używanego przez władców Rusi Halicko-Wołyńskiej – złotego lwa na błękitnym tle.

 

Jurij Hawryluk

 

Руська земля Підляшшя

 

Від 1999 року територія над Бугом і Нарвою перебуває в межах воєводства, яке носить назву Підляське та має прапор, на якому біла й червона смуги розташовані по-сусідськи з жовтою та синьою. Присутність жовтого й синього як найбільш оправдана, адже ця адміністративна одиниця нав’язує до історичного Підляського воєводства, що існувало в XVI-XVIII сторіччях. Його стрижнем була берестейсько-дорогичинська частина колишньої Галицько-Волинської Русі, яка приблизно в серединині XIV ст. опинилася у володінні литовських князів з роду Гедимина.

Тут треба згадати, що середньовічна литовська державність формувалася в близьких відносинах з сусідніми руськими землями, зокрема етнографічно білоруськими (деякі – Гродненщина, Новгородщина – вже в середині ХІІІ ст. стали її частиною, інші – як Полоцьк – мали литовських князів), а також з волинською династією Романовичів. У першій половині XIV ст., наприкінці життя великого князя Гедимина (пом. 1341 р.), його сини, прийнявши православну віру й руську культуру, сиділи в столицях князівств, які охоплювали майже всю етнографічну Білорусь, незабаром взяли в свої руки також Волинь, Поділля, Київську та Сіверсько-Чернігівську землі. В умовах середньовіччя, коли фундаментом існування держави вважалася не нація, а володар, цей процес не мав характеру конфлікту з місцевим населенням і був по суті підміною князівської династії – в умовах договору з місцевою боярською елітою, а також через подружні шлюби. Тому володіння Гедиминовичів на українських і білоруських землях на практиці було продовженням колишніх руських форм суспільного й культурного життя. За великокнязівського володіння Ольгерда Гедиминовича (1345-1377), який за способом життя та звичаями по суті був русином, Велике Князівство Литовське, Руське та Жемойтське (в літературі відоме під скороченою назвою Литовського, що приховує його справжній мультиетнічний характер) у великій мірі нагадувало Київську Русь ХІІ ст., коли вона втрачала свою політичну унітарність. Звісно, столичний осередок нової імперії розташовувався в Вільні, але не було тут місця на литуанізацію руських земель, насправді ж відбувалася рутенізація литовської провідної верстви.

Ситуація в литовсько-руській державі виразно змінилася після смерті Ольгерда, коли всупечеч принципам родового старшинства великокнязівський престол успадкував його молодший син Ягайло. Це призвело до конфліктів з іншими членами династії, зокрема з троцьким князем Кейтутом (вбитим у 1382 р. за наказом Ягайла) і його сином Витовтом, який почав шукати допомоги в хрестоносців – смертельного ворога Литви й Жемайті. Однак перед Ягайлом відкрилася можливість зміцнення своєї позиції завдяки зв’язку з Польщею, яка також шукала союзників до боротьби з Тевтонським орденом і яка не мала чоловічого спадкоємця королівського престолу. У 1385 р. в Креві була заключена польсько-литовська унія, згідно з чим Ягайло був покликаний на королівський престол. Натомість Ягайло зобов’язався прийняти разом з усіма литовцями хрещення в латинському обряді та включити свою державу до Польського королівства.

Велике князівство так і не стало частиною Королівства, але внаслідок дій Ягайли, а ще більш Витовта (який від 1392 р. володарював у Вільні як намісник Ягайла, а відтак у 1398 р. сам проголосився великим князем) “Литва” увійшла на шлях переоформлення земель з федерації, якими володіли князі з роду Гедимина, в централізовану державу. Засобом зміцнення центральної влади було також творення нової суспільно-політичної еліти, яка складалася виключно з литовців-римо-католиків. Однак це стало причиною чергових конфліктів, адже більшість родичів Ягайла дотримувалася “руської віри”, тому стан дискримінації руської знаті та боярства вдалося втримати відносно коротко і після смерті Витовта (1430 р.) почався процес повернення їм рівноправності.

Історичні повороти мали безпосередній вплив на землі над Бугом і Нарвою, включені до складу Троцького князівства, в якому володів Кейстут Гедиминович, а відтак його син Витовт, який конфліктував з Ягайлом. У 1391 р., під час однієї з таких сутичок, Ягайло частину Витовтової батьківщини – землю нашу Дорогичинську з замками та округами Дорогичин, Мельник, Сураж, Більськ – віддав у ленне володіння мазовецькому князеві Янушові І. Відносно швидко повернулись вони під владу Витовта, але князь Януш і надалі користувався титулом старший князь Мазовецької і Руської земель. Князем Мазовії і Русі ввавжав себе також його наслідник Болеслав IV та, використовуючи заворушення після вбивства великого князя литовського Зиґмунта Кейстутовича, зайняв на деякий час (1440-1444) згадані вище руські городи. Надаючи привілеї для шляхти в околиці Суража Болеслав назвав цю територію Руська Суразька земля.

Вживання назв, вказуючих на руський характер межиріччя Бугу та Нарви, було тоді повсюдне. Таке зустрічаємо не лише в документах варшавської канцелярії мазовецького князя (для прикладу Більськ-Руський – для відрізнення від города неподалік Плоцька над Віслою), але також у віленській і краківській (у документі Ягайла Межиріччя названо місцевістю в нашій Руській землі, в Дорогичинському окрузі). Те ж саме зустрічаємо й у історіографічних творах – Ян Длуґош, хоч при описанні підляського минулого допустився чималих фальсифікацій (саме його вигадкою було розташування столиці ятвягів у… Дорогичині), стверджував, що метою численних хрестоноських набігів у другій половині XIV ст. були руські округи Дорогичин, Мельник і Більськ. У документах також знаходимо підкреслення окремішності надбужанської Руської

землі від інших частин Троцького князівства – договір поміж Великим князівством та Тевтонським орденом, заключений у 1379 р. виразно відмежовує руські краї, та їхніх мешканців русинів, від краю Гродна, заселеного гроднянами. Отже, бачимо тут виразне розрізнення поміж Гродненською землею, яка вже в ХІІІ ст. опинилася у володіннях литовських князів та, недавно придбаним фрагментом, Галицько-Волинської Русі.

Приєднання берестейсько-дорогичинсько-більського Надбужжя до Троцького князівтва, яке в північній частині було справді литовським, не змінило факту, що ця територія й надалі загально вважалася руською. Навіть чотири римо-католицькі парафії – Більська, Бранська, Лубинська і Вишківська, отже територія в більшості суцільно заселена польською людністю, аж до 1580 р. були загально називані Руською парафією. В тому самому часі з’явився твір історіографа Мацєя Стрийковського (“литвина” польського походження), названий Хроніка польська, литовська, жемайтська і всієї Русі Київської, Московської, Сіверської, Волинської, Подільської, Підгірської, Підляської тощо (1582). Ця “Підляська Русь” віддзеркалює як історичну традицію (аналогічно до назви “Червона Русь”, якою загально окреслювано Белзьке та Руське воєводства) так і появу нової регіональної назви, яка тодішньою руською “книжною мовою” записувалася як Подляшье. Її найдавніші сліди заходимо в писаних по-руськи документах Великого князівства Литовського з кінця XV ст., а в перших десятиріччях XVI ст. вона з’являється також у польськомовних джерелах. У тодішній польщині мала вона форму Podlasze, однак внаслідок фонетичних змін у польській мові почала вимовлятися та записуватися як Podlasie (так само як старопольська wisznia сьогодні зветься wiśnia). Це джерело її виникнення зробило дещо неясним, насовуючи асоціацію, що виникла вона для окреслення земель, розташованих pod lasami (під лісами). Насправді ж є це окреслення цієї частини Великого князівства Литовського, яка межувала з Польським королівством та підпорядкованим йому Мазовецьким князівством, отже pod Lachami (краще її етимологію видно в документах, писаних по-латинськи, в яких вживалася версія Podlachia). Швидке поширення нової назви було наслідком утворення на цій території окремого воєводства, яке стали називати Підляським.

 

Юрій Гаврилюк

 

Ziemia ruska Podlasze

 

Od 1999 roku obszar nad Bugiem i Narwią znajduje się w granicach woj. podlaskiego i mającego flagę, która składa się czterech równej szerokości pasów – białego, czerwonego, żółtego oraz błękitnego. Obecność żółci i błękitu jest jak najbardziej zasadna, albowiem jako jednostka administracyjna nawiązuje ono do historycznego województwa podlaskiego, istniejącego w XVI-XVIII w. Jego rdzeniem była zaś brzesko-drohiczyńska część niegdysiejszej Rusi Halicko-Wołyńskiej, która około połowy XIV w. znalazła się we władaniu litewskich książąt z rodu Giedymina.

Tu trzeba wspomnieć, że średniowieczna państwowość litewska kształtowała się w bliskich stosunkach z sąsiednimi ziemiami ruskimi, zwłaszcza etnicznie białoruskimi (niektóre – Grodzieńszczyzna, Nowogródczyzna – już w XIII w. stały się jej częścią, inne – jak Połock – miały litewskich książąt), a także z wołyńską dynastią Romanowiczów. W pierwszej połowie XIV w., u schyłku życia wielkiego księcia Giedymina (zm. w 1341 r.) jego synowie, przyjąwszy prawosławną wiarę i ruską kulturę, zasiadali w stolicach księstw obejmujących niemal całą etniczną Białoruś, wkrótce sięgnęli też po Wołyń, Podole, ziemię kijowską i siewiersko-czernihowską. W warunkach średniowiecza, gdy fundamentem istnienia państwa uważano nie naród lecz władcę, proces ten nie miał charakteru konfliktu z miejscową ludnością, będąc w istocie zamianą książęcej dynastii, dokonywaną na podstawie ugody z miejscową elitą bojarską i poprzez związki małżeńskie. Dlatego władztwo Giedyminowiczów na ziemiach ukraińskich i białoruskich było faktycznie kontynuacją dawnych ruskich form życia społecznego i kulturalnego. Za wielkoksiążęcych rządów Olgierda Giedyminowicza (1345-1377), który ze sposobu życia i obyczajów był właściwie Rusinem, Wielkie Księstwo Litewskie, Ruskie i Żmudzkie (w literaturze określane skrótowo jako Wielkie Księstwo Litewskie, co fałszuje jego rzeczywisty multietniczny charakter) przypominało w znacznym stopniu tracącą polityczną spójność XII-wieczną Ruś Kijowską, z tym, że stołeczny ośrodek nowego imperium znajdował się w Wilnie. Nie miała więc miejsca lituanizacja ziem ruskich lecz faktyczna rutenizacja litewskiej warstwy przywódczej.

Sytuacja w państwie litewsko-ruskim uległa znaczącej zmianie po śmierci Olgierda, gdy wbrew zasadom rodowego starszeństwa tron wielkoksiążęcy odziedziczył jego młodszy syn Jagiełło. Doprowadziło to do konfliktów z innymi członkami dynastii, zwłaszcza z trockim księciem Kiejstutem (zamordowanym w 1382 r. z rozkazu Jagiełły) i jego synem Witoldem, który zaczął szukać pomocy u Krzyżaków – śmiertelnego wroga Litwy i Żmudzi. Przed Jagiełłą otwarła się jednak możliwość umocnienia swojej pozycji poprzez związek z Polską, również szukającą sojusznika do walki z Krzyżakami i nie posiadającą męskiego następcy tronu. W 1385 r. w Krewie zawarta została unia polsko-litewska, na mocy której Jagiełłę powoływano na tron polski oddając mu za żonę królową Jadwigę. Z kolei Jagiełło przyrzekł przyjęcie wraz z całym ludem litewskim chrztu w obrządku łacińskim i wcielenie swego państwa do Królestwa Polskiego.

Wprawdzie Wielkie Księstwo nie stało się częścią Królestwa, ale na skutek działań Jagiełły, a zwłaszcza Witolda, który od 1392 r. rządził w Wilnie jako namiestnik Jagiełły, a później sam ogłosił się wielkim księciem (1398) “Litwa” wstąpiła na drogę przekształcania się z federacji ziem rządzonych przez książąt z rodu Giedymina w państwo scentralizowane, z elementami ustroju wewnętrznego wzorowanymi zapożyczonymi z Polski. Środkiem umocnienia władzy centralnej było też tworzenie nowej elity społeczno-politycznej, złożonej wyłącznie z Litwinów nowo ochrzczonych w obrządku łacińskim. Prowadziło to jednak do kolejnych konfliktów, gdyż większość krewnych Jagiełły pozostała przy “ruskiej wierze”, dlatego też stan dyskryminacji ruskiego możnowładztwa i bojarstwa udało się utrzymać stosunkowo krótko, albowiem po śmierci Witolda (zm. 1430), zaczął się proces prowadzący w kierunku jego równouprawnienia.

Dziejowe zakręty miały też bezpośredni wpływ na ziemie nad Bugiem i Narwią, przyłączone do księstwa trockiego, w którym władał Kiejstut Giedyminowicz, a później jego syn Witold, kilkakrotnie wadzący się z Jagiełłą. W 1391 r., podczas jednego z takich starć Jagiełło część Witoldowej ojcowizny – ziemię naszą drohiczyńską z zamkami i okręgami Drohiczyn, Mielnik, Suraż, Bielsk – oddał w lenno księciu warszawskiemu Januszowi I. Dość szybko powróciły one we władanie Witolda, lecz książę Janusz nadal używał tytułu książę senior ziemi mazowieckiej i ruskiej. Za księcia Mazowsza i Rusi uważał się również jego następca Bolesław IV a nawet, wykorzystując zamęt po zabójstwie wielkiego księcia litewskiego Zygmunta Kiejstutowicza zajął na kilka lat wymienione ruskie grody (1440-1444). Nadając przywilej dla szlachty okolic Suraża Bolesław określił ten teren mianem ziemi ruskiej suraskiej.

Używanie nazewnictwa wskazującego na ruski charakter międzyrzecza Bugi i Narwi było wówczas powszechne. Spotykamy je nie tylko w dokumentach kancelarii warszawskiej (np. Bielsk Ruski – dla odróżnienia od grodu w pobliżu Płocka), ale też wileńskiej i krakowskiej (np. w dokumencie Jagiełły Międzyrzec określony został jako miejscowość w ziemi naszej ruskiej, w okręgu drohiczyńskim). Podobnie było w dziełach historiograficznych – np. Jan Długosz, chociaż w opisie podlaskich dziejów dopuścił się znacznych przeinaczeń (to właśnie jego wymysłem jest umieszczenie stolicy Jaćwieży w… Drohiczynie), stwierdzał że celem licznych najazdów krzyżackich w drugiej połowie XIV w. były okręgi ruskie Drohiczyn, Mielnik i Brześć. W dokumentach znajdujemy też podkreślenie odrębności nadbużańskiej ziemi ruskiej od innym części księstwa trockiego – np. traktat litewsko-krzyżacki z 1379 r. wyraźnie rozgranicza kraje ruskie – Wołkowysk, Suraż, Drohiczyn, Mielnik, Brześć, Kamieniec, zamieszkane przez Rusinów – od kraju Grodna, zamieszkanego przez Grodnian. Widzimy tu więc rozróżnienie pomiędzy ziemią grodzieńską, która już w XIII w. znalazła się we władaniu książąt litewskich a stosunkowo świeżo zdobytym obszarem Rusi Halicko-Wołyńskiej.

Tak więc połączenie brzesko-drohiczyńsko-bielskiego Nadbuża z księstwem trockim, które w północnej części było rzeczywiście litewskie, nie zmieniło faktu, że teren ten nadal powszechnie uważano za ruski. Nawet cztery parafie rzymskokatolickie – bielska, brańska, łubińska i wyszkowska, a więc obszar w znacznej części zwarcie zasiedlony przez ludność polską, aż do 1580 r. był ogólnie nazywany parafią ruską. W tym samym jednak czasie pojawiło się dzieło dziejopisarza Macieja Stryjkowski (“Litwina” o polskich korzeniach) zatytułowane Kronika polska, litewska, żmudzka i wszystkiej Rusi Kijowskiej, Moskiewskiej, Siewierskiej, Wołyńskiej, Podolskiej, Podgórskiej, Podlaskiej etc. (1582). Owa “Ruś Podlaska” odzwierciedla zarówno tradycję historyczną  (analogicznie do nazwy “Ruś Czerwona”, jaką zbiorczo określano woj. bełskie i ruskie) jak i upowszechnienie się nowej nazwy regionalnej, w wersji pierwotnej brzmiącej Подляшье (Podlaszje). Najdawniejsze ślady jej występowania znajdujemy w pisanych po rusku dokumentach Wielkiego Księstwa Litewskiego z końca XV w., zaś w pierwszych dziesięcioleciach XVI w. zaczyna się pojawiać także w dokumentach polskich. W ówczesnej polszczyźnie miała ona brzmienie Podlasze, jednak z powodu zmian fonetycznych zachodzących w języku polskim przybrała z czasem formę Podlasie (podobnie jak staropolska wisznia stała się wiśnią), co zaciemniło jej źródłosłów, nasuwając skojarzenie, że powstała na określenie ziem położonych “pod lasami”. W rzeczywistości jest to określenie części obszaru Wielkiego Księstwa Litewskiego graniczącego z ziemiami Królestwa Polskiego i lennego księstwa mazowieckiego, a więc “pod Lachami” (jest to najwyraźniej słyszalne w dokumentach pisanych po łacinie, w których używano wersji Podlachia). Szybkie upowszechnienie nowej nazwy było natomiast skutkiem wyodrębnienia tego obszaru w województwo nazwane podlaskim.

 

Jurij Hawryluk

 

“Підляське, Берестейське та інше воєводство…”

 

Здійснене в другій половині XIV ст. приєднання берестейсько-дорогичинської частини Галицько-Волинської Русі до троцьких та гродненських володінь князя Кейстута було чисто механічною дією, всупереч історичній традиції та природним умовам. Адже надбужанський простір від інших частин Троцького князівства (1413 р., перетвореного на воєводство) відокремлювала широка смуга незаселеної пущі, на що звертав увагу м.ін. Длуґош, який писав про пустирі, що простягалися між Гродном і Більськом.

Наслідком такої ситуації було перетворення на початку XVІ ст. південно-західної частини Троцького воєводства на окрему адміністративну одиницю, яку в резюме фундаційної грамоти з 1513 р. названо Підляським, Берестейським та іншим воєводством. У 1520 р. Зигмунт І видав черговий документ, підтверджуючий утворення воєводства, яке охоплювало територію, підпорядковану городам Дорогичину, Берестю, Більську, Кам’янцю, Мельнику і Кобриню, мотивуючи це труднощами, які мали урядовці з Троків при управлінні так віддаленим тереном .

Отже, ядром Підляського воєводства була територія, яку в XІV-XV ст. називали просто Руською землею. Але її західне пограниччя заселювала передусім польська людність, що було наслідком подій з доби великокнязівського правління Ягайла, а відтак Витовта. Обдарування Ягайлом у 1391 р. мазовецького князя Януша Дорогичинсько-Більською землею відкрило шлях колонізації її західної частини дрібною мазовецькою шляхтою. Повернувши собі цю територію на початку XV ст., Витовт захопив також окрайці історичної Мазовії (Свєцьк, Високе-Мазовецьке, землі на північ від Нарви).

Нова політична ситуація мала також вплив на національний склад підляських міст, більшість з яких виросла з ремісничих і торгівельних осель при руських укріплених городах. Їхні мешканці підпорядковувалися таким самим правам і податковим обтяженням як і селяни. Це змінилося щойно з наданням міського права спертого на німецькі зразки, у наслідок чого виникли окремі спільноти з власним самоврядуванням. Прагнучи притягнути прибульців із заходу, Витовт взимку 1429/1430 р. призначив війтів у Дорогичині і в Більську. Більському війтові наказав поселювати виключно народ римського обряду … тобто поляків та німців, але, щоб без шкоди для проживаючих тут русинів. Тому протягом кількох десятиріч на території сьогоднішнього Більська існували дві осади, з яких одна й надалі підпорядковувалася господарським (великокнязівським) урядникам, а друга – війтові.

Після 1430 р. поряд зі старою осадою біля більського замку, яку називали Замковою, Старим містом або Руським містом, виникла осада Посвйонцінська (з костелом фундованим також у 1430 р. Витовтом). Щойно привілей на повне магдебурське міське право, виданий у 1495 р. Олександром Ягайлончиком, об’єднав ці осади в один міський організм: Нашому містові у Дорогичинській землі даруємо на вічність магдебурське право в його повному обсязі і силі… Отже, війта повинні слухатися всі мешканці міста, так нашого обряду, як і русини.

Даючи оцінку процесу впроваджування міського самоврядування в підляських містах, польський історик І.Т. Барановський стверджував: Введення німецького права в підляських містах, посилення серед них католицизму, культурнi зусилля Бони, торгiвельнi вiдносини з Польщею i Прусiєю – мусили помалу змiнити тип старих городiв: Дорогичина, Бiльська, Суража та Бранська i придати їм бiльше захiдноєвропейського характеру. Вiдтодi пiдляськi мiста рiзнилися вiд польських передусiм нацiональним складом. Коли в польських мiстах мiщанство нiмецького походження складало значну частину, зокрема багатшого населення, серед пiдляського мiщанства майже не знаходимо прiзвищ з германським звучанням; населення мiст складається майже виключно з корiнних русинiв та з напливових “ляхiв”.

Поляки поселювалися передусім у містах, розташованих найдалі на захід, зокрема в Бранську і Суражі, які зараз вже повністю польські. Однак у XVІ ст. русини й тут складали принаймні половину міського населення, рішуче переважаючи в багатьох навколишніх селах, зокрема біля Бранська. Значний відсоток польського населення мав Дорогичин. Руське населення рішуче переважало у східній частині Більської землі (Нарва, Ботьки, Кліщелі, Орля). Більська міська рада в першій половині XVI ст. мала у своєму складі майже виключно русинів. Їхнє значення не зменшується тут також і в наступних сторіччях – в документах зустрічаємо багатьох на постах бурмістрів і райців.

Cільське осадництво мало вирішальне значення у формуванні загальної карти етнічних відносин у регіоні. На зламі XІV і XV ст. тут почався процес повторного заселювання територій обезлюднених під час недавніх польсько-литовських воєн та наїздів хрестоносців, а згодом також і лісових масивів. З більшою, або меншою інтенсивністю тривав він аж до XVІІІ ст., призводячи до сформування трьох етнічних територій – польської, української та білоруської.

З-посеред видимих сьогодні етнічних меж на північ від Бугу найраніше сформувалася межа поміж українським і польським населенням, чому сприяла відсутність природних перешкод. Вже в половині XV ст. вона проходила на схід від колишнього кордону між Руссю та Мазовією – по орієнтаційній лінії Дорогичин – Ботьки – Самулки над Нарвою.Територія на схід від цієї лінії була заселена українським населенням, яке в історичних джерелах та старшій науковій літературі виступає під традиційною назвою – русини. Русини заселяли також терени на захід від цієї лінії, передусім околицю Бранська, а навіть з’явилася в кількох селах поблизу мазовецького міста Високе. Українське населення в XV-XVI ст. бачимо також далеко на північ від кордонів Галицько-Волинської Русі, що було наслідком підпорядкування Більському староству просторих теренів за р. Нарвою, розташованих при межі з Гродненською землею. Однак українське населення, поселене північніше Суража (в околиці Хорощі, Тикотина і Книшина, аж по Ганязь), асимілювалося з численніше напливаючою польською та білоруською людністю.

Набагато пізніше почала формуватися межа поміж українським і білоруським населенням, яка зараз проходить північніше р. Нарви й західніше р. Наровки. Було це наслідком того, що ще в XV ст. обі етнічні території розділяла широка лісова смуга, яка простягалася від Кам’янця в північному напрямку вздовж пізнішого кордону Підляського воєводства (Кам’янецька пуща, згодом названа Біловезькою, а також Більська, Волпянська, Гродненська та Ганязька пущі). Щойно подолання білоруським населенням цього пущанського бар’єру дало початок формуванню етнічних меж – білорусько-української та білорусько-польської.

Заселювання лісових територій білоруським населенням відбувалося двома шляхами – через поетапне вирубування лісових комплексів від сходу та засновування осад на їхньому західному краї, отже вздовж межі Більської й Гродненської земель.

Саме завдяки цьому другому способові на початку XVІ ст. виникли маєтності Білосток і Дойліди (заселені людністю з околиці Ліди), заблудівська маєтність (заселена людністю з околиці Берестовиці-Великої) та маєтність Городок, яка на початку була острівцем посеред пущі. Заселена білорусами заблудівська маєтність вже межувала з територією суцільно зайнятою українським населенням, яке, перейшовши р. Нарву, досягло нової межі Підляського й Троцького воєводств. Таким чином адміністративна межа стала тут водночас і етнічною.

На схід від заблудівської маєтності розташовувалося приналежне до Новгородського воєводства Ялівське староство, також заселене білорусами. Дрібне пущанське осадництво, яке розвивалося при впадінні р. Луп’янки до р. Нарви призвело на початку XVІІ ст. до зіткнення осадничої хвилі з-під Волковийська з українським більським осадництвом біля Нарви. У першій половині XVІІ ст. відбувся також розвиток білоруського осадництва (людність з-над Свислочі) між р. Наровю та р. Наровкою, де виникли села Наровка (пізніше Городисько), Левково, Лука, Семенівка та Миклашево. Таким чином білоруське населення перейшло р. Нарву і дійшло до берегів р. Наровки, над якою відбулося зіткнення з українським населенням.

Виниклі у XV-XVІІ ст. межі територій, заселених етнічними поляками, українцями й білорусами, протягом наступних сторіч змінилися в незначній мірі. На території між Бугом і Нарвою бачимо передусім полонізацію, висунених найбільш на захід, острівців українського населення в польському оточенні. А територіальні й демографічні втрати на заході рекомпенсував прогрес на території Більської пущі (майже зовсім вирубаної) і на окраїні Біловезької пущі, де в XVІІІ ст. м.ін. виникло село Гайнівщина, яке дало початок сьогоднішній Гайнівці.

 

Юрій Гаврилюк

 

“Województwo podlaskie, brzeskie i inne”

 

Dokonane w drugiej połowie XIV w. połączenie brzesko-drohiczyńskiej części Rusi Halicko-Wołyńskiej z sąsiadującymi z nią od północy trockimi i grodzieńskimi włościami księcia Kiejstuta było działaniem mechanicznym, pozostającym w sprzeczności nie tylko z tradycją historyczną, ale też uwarunkowaniami naturalnymi. Obszar nadbużański od innych części księstwa trockiego (w 1413 r. przekształconego w województwo), oddzielał bowiem szeroki pas niezamieszkanych puszcz, na co zwracał uwagę m. in. Długosz, pisząc o pustkowiach rozciągających się pomiędzy Grodnem a Bielskiem.

Następstwem tej sytuacji było przekształcenie na początku XVI w. południowo-zachodniej części województwa trockiego w odrębną jednostkę administracyjną, którą w streszczeniu dokumentu fundacyjnego z 1513 r. określono jako województwo podlaskie, brzeskie i inne. W 1520 r. Zygmunt I wystawił kolejny dokument potwierdzający utworzenie województwa obejmującego obszar podporządkowany grodom w Drohiczynie, Brześciu, Bielsku, Kamieńcu, Mielniku i Kobryniu, stwierdzając że to jest podyktowane trudnością w zarządzaniu tak odległym obszarem przez urzędników trockich.

Zrębem woj. podlaskiego był więc obszar określany w XIV-XV w. mianem ziemi ruskiej, lecz jego zachodnie pogranicze zamieszkiwała głównie ludność polska, co było następstwem wydarzeń z okresu wielkoksiążęcych rządów Jagiełły, a później Witolda. Nadanie przez Jagiełłę w 1391 r. ziemi drohiczyńsko-bielskiej mazowieckiemu księciu Januszowi otworzyło drogę do kolonizacji jej zachodniej części przez drobną szlachtę mazowiecką, pod względem majątkowym niewiele różniącą się od chłopów, ale bardzo liczną. Odzyskawszy ten teren na początku XV w. Witold zagarnął także pewne skrawki historycznego Mazowsza (Święck, Wysokie Mazowieckie, ziemie na północ od rz. Narwi).

Nowa sytuacja polityczna miała też wpływ na skład narodowościowy ludności miast podlaskich, z których większość rozwinęła się z ruskich osad przygrodowych. Ich mieszkańcy początkowo podlegali takim samym przepisom prawnym i podatkowym jak ludność wiejska, co zmieniło dopiero nadanie praw miejskich opartych na wzorach niemieckich, dzięki czemu tworzyły się wyodrębnione wspólnoty z własnym samorządem. Chcąc ściągnąć przybyszy z zachodu Witold zimą 1429/1430 r. ustanowił wójtów w Drohiczynie i w Bielsku (wójtowi bielskiemu nakazał osadzać lud rzymskiego obrządku wyłącznie… to jest Polaków i Niemców, ale bez szkody dla mieszkających tu Rusinów). Dlatego też przez pewien czas na terenie obecnego Bielska funkcjonowały obok siebie dwie osady, z których jedna podlegała nadal urzędnikom hospodarskim (wielkoksiążęcym), druga zaś wójtowi. Po 1430 roku obok starej osady, zwanej Zamkową, Starym Miastem lub Miastem Ruskim powstała osada Poświącińska (z kościołem fundowanym również w 1430 r. przez Witolda). Dopiero przywilej na pełne prawo miejskie magdeburskie, wydany w 1495 r. przez Aleksandra Jagiellończyka połączył te osady w jeden organizm miejski: Miastu naszemu Bielskowi w ziemi drohiczyńskiej darujemy na wieczne czasy prawo magdeburskie w zupełnej jego obszerności i mocy. … Wójta więc słuchać powinni wszyscy miasta osadnicy, tak naszego obrządku, jako też Rusini.

Oceniając proces wprowadzania samorządu miejskiego w miastach podlaskich polski historyk I. T. Baranowski stwierdzał: Zaprowadzenie prawa niemieckiego w miastach podlaskich, wzmożenie się wśród nich katolicyzmu, kulturalne wysiłki Bony, stosunki handlowe z Polską i Prusami — musiały powoli zmienić typ starych grodów: Drohiczyna, Bielska, Suraża i Brańska i nadać im bardziej zachodnioeuropejski charakter. Odtąd miasta podlaskie różniły się od polskich głównie pod względem narodowościowym. Gdy w polskich miastach mieszczaństwo niemieckiego pochodzenia stanowiło część znaczną, zwłaszcza zamożniejszej części ludności, wśród mieszczaństwa podlaskiego nie znajdziemy prawie nazwisk o brzmieniu germańskim; ludność miast składa się prawie wyłącznie z rdzennych mieszkańców Rusinów i z napływowych “Lachów”.

Polacy osiedlali się przede wszystkim w miastach położonych najbardziej na zachód, zwłaszcza w Brańsku i Surażu, które w chwili obecnej są już całkowicie spolonizowane. Jednak w XVI w. Rusini i tu stanowili co najmniej połowę ludności miejskiej, zdecydowanie przeważając w wielu okolicznych wsiach, zwłaszcza koło Brańska. Znaczny odsetek ludności polskiej miał Drohiczyn. Ludność ruska zdecydowanie przeważała natomiast w XVI-wiecznym Bielsku, Mielniku i mniejszych miastach we wschodniej części ziemi bielskiej (Narew, Boćki, Kleszczele, Orla). Bielska rada miejska w pierwszej połowie XVI w. składała się prawie wyłącznie z Rusinów, ich znaczenie nie maleje tu i wiekach następnych – w dokumentach spotykamy wielu z nich w funkcjach burmistrzów i rajców.

Decydujące znaczenie w kształtowaniu się ogólnej mapy stosunków etnicznych w regionie miało oczywiście osadnictwo wiejskie. Na przełomie XIV i XV w. rozpoczął się tu proces ponownego zasiedlania terenów wyludnionych podczas niedawnych wojen polsko-litewskich i krzyżackich najazdów, a później też obszarów leśnych. Z większym lub mniejszym nasileniem trwał on aż do schyłku XVIII w., doprowadzając do ukształtowania się trzech obszarów etnicznych – polskiego, ukraińskiego i białoruskiego.

Spośród widocznych obecnie granic etnicznych na północ od Bugu najwcześniej ukształtowała się granica pomiędzy ludnością ukraińską i polską, czemu sprzyjał brak przeszkód naturalnych. Już w połowie XV w. przebiegała ona na wschód od dawnej granicy pomiędzy Rusią a Mazowszem – według orientacyjnej linii Drohiczyn – Boćki – Samułki nad Narwią. Obszar na wschód od tej linii zasiedlony był przez ludność ukraińską, występującą w źródłach i starszych opracowaniach historycznych pod tradycyjną nazwą Rusinów. Zasiedlała ona także tereny na zachód od tej linii, głównie okolice Brańska, a nawet pojawiła się w kilku wsiach w okolicy mazowieckiego miasta Wysokie. Ludność ukraińska w XV-XVI w. sięgnęła również daleko na północ od dawnych granic Rusi Halicko-Wołyńskiej, co było skutkiem podporządkowania starostwu bielskiemu rozległych obszarów za rz. Narwią, położonych przy granicy ziemi grodzieńskiej. Jednakże ludność ukraińska, która osiedlona została na północ od Suraża – w okolicach Choroszczy, Tykocina i Knyszyna, aż pod Goniądz –zasymilowała się z liczniej napływającą ludnością polską lub białoruską.

O wiele później kształtować się zaczęła granica pomiędzy osadnictwem ukraińskim i białoruskim, przebiegająca teraz na północ od rz. Narwi i na zachód od rz. Narewki. Wynikało to z faktu, że jeszcze w XV w. oba obszary etniczne nie stykały się ze sobą. Oddzielał je szeroki pas puszczański, który ciągnął się od Kamieńca w kierunku północnym wzdłuż późniejszej granicy woj. podlaskiego (Puszcza Kamieniecka, później nazwana Białowieską, a także Bielska, Wołpiańska, Grodzieńska i Goniądzka). Dopiero przekroczenie tej puszczańskiej bariery przez ludność białoruską dało początek kształtowaniu się granic etnicznych – białorusko-ukraińskiej i białorusko-polskiej.

Zasiedlanie obszarów puszczańskich przez ludność białoruską odbywało się dwiema drogami – przez stopniowy wyrąb kompleksów leśnych od wschodu oraz tworzenie osad na ich zachodnich skrajach, a więc wzdłuż granicy ziemi bielskiej i grodzieńskiej. Właśnie w ten drugi sposób na początku XVI w. powstały dobra Białystok i Dojlidy, zasiedlone przez ludność z okolic Lidy, dobra zabłudowskie, zasiedlone przez ludność białoruską z okolic Brzostowicy Wielkiej, jak również dobra Gródek, będące początkowo wyspą w środku puszczy. Zasiedlane przez ludność białoruską dobra zabłudowskie sąsiadowały już bezpośrednio z obszarem zwartego osadnictwa ukraińskiego, które przekroczyło Narew i sięgnęło granicy pomiędzy woj. podlaskim i trockim. Tak więc granica administracyjna stała się tu jednocześnie granicą etniczną.

Na wschód od dóbr zabłudowskich znajdowało się należące do woj. nowogródzkiego starostwo jałowskie, również zasiedlane przez ludność białoruską. Rozwijające się tu drobne osadnictwo puszczańskie przy ujściu rz. Łupianki do Narwi doprowadziło już w początku XVII w. do zetknięcia się nurtu osadniczego spod Wołkowyska z ukraińskim osadnictwem bielskim koło Narwi. W pierwszej połowie XVII w. nastąpił także rozwój osadnictwa białoruskiego (ludność znad Świsłoczy) pomiędzy Narwią a Narewką, gdzie powstały wsie Narewka (późniejsze Grodzisko), Lewkowo, Łuka, Siemianówka i Mikłaszewo. W ten sposób ludność białoruska przekroczyła górną Narew i dotarła do brzegów Narewki, nad którą nastąpiło zetknięcie się z ludnością ukraińską.

Zarysowane w XV-XVII w. granice obszarów zamieszkanych przez ludność etnicznie polską, ukraińską i białoruską w następnych wiekach uległy tylko niewielkim zmianom. Na terenie pomiędzy Bugiem a Narwią polegały one przede wszystkim na polonizacji najbardziej wysuniętych na zachód wysepek ludności ukraińskiej wśród otoczenia polskiego. Lecz straty terytorialne i demograficzne na zachodzie rekompensowały postępy osadnictwa na terenie Puszczy Bielskiej (prawie całkowicie wytrzebionej) i na skraju Puszczy Białowieskiej, gdzie w XVIII w. powstała m.in. wieś Hajnowszczyzna, która dała początek obecnej Hajnówce.

 

Jurij Hawryluk

 

Від “старого” до “нового” Підляшшя

 

Підляське воєводство в своїх первісних межах існувало недовго, бо вже в 1566 р. з його східної частини, об’єднної з Пинською землею, було створено нове Берестейське воєводство. У 1569 р., на унійному сеймі в Люблині, так обкроєне Підляське воєводство – складене з Дорогичинської, Більської та Мельницької земель – було відірване від Великого князівства Литовського й разом з Волинню, Київщиною та Східним Поділлям включене до складу Польського королівства. Таким чином новий кордон “Литви” проходив через східні терени сьогоднішніх Гайнівського й Сім’ятицького повітів.

Політично-адміністративна система, яка виникла в 1513-1569 рр., проіснувала до останнього розподілу Речі Посполитої Обох Націй. Згідно з договором, підписаним у 1795 р. Росією, Пруссією та Австрією, кордони цих держав зіткнулися саме на Підляшші, на схід від Немирова над Бугом. Стало це початком багатоетапного процесу перетворень, звершеного утворенням у 1999 р. нового Підляського воєводства. Першими та вирішальними елементами цих змін було перетворення Бугу в  розмежувальну лінію та розміщення нового адміністративного центру в Білостоці, який до того часу був приватним містом та магнатською резиденцією на східній межі Більської землі.

“Старим” Підляським воєводством у 1795 р. поділилися Австрія, яка захопила весь простір на лівому березі Бугу (південні частини Дорогичинської і Мельницької земель разом з лівобережним клаптиком Берестейської землі) та Пруссія, яка із ново придбаних “коронних” та “литовських” земель між Бугом і  Віслою утворила провінцію, названу Новосхідною Пруссією (Neuostpreußen). Її центр розміщено саме в Білостоці, який став також адміністративним центром одного з двох “новопрусських” депертаментів. Білостоцький департамент охоплював не лише північну частину Підляського воєводства, але й Ломжинську землю Мазовецького воєводства, а також західний окраєць Гродненської землі Троцького воєводства. Доречі, тодішній пруссько-російський кордон у північній частині був проведений  по руслу Німану, а на висоті Гродна, розташованого на східному березі ріки, повертав  на південь. Між Нарвою й Бугом він був ідентичний з давнішим кордоном “Корони” й “Литви”.

Політичні кордони, встановлені в 1795 р., проіснували лише кільканадцять років, до війни поміж наполеонівською Францією та Пруссію й Росією. На основі мирних договорів, підписаних у липні 1807 р. в Тільзіті (нині Совєтськ у Калінінградській області Російської федерації), з більшості польських земель, захоплених Пруссією, утворено Варавське князівство, натомість південну частину Білостоцького департаменту отримала Росія. У 1808 р. цю територію оформлено як Білостоцьку область, окрему адміністративну одиницю Російської імперії (рівну губернії) та складену з чотрьох повітів: Більського, Дорогичинського, Білостоцького і Сокілького. У 1843 р. Білостоцька область була ліквідована та  приєднана до Гродненської губернії, яка існувала від 1801 р. Саме тоді було ліквідовано також Дорогичинський повіт і приєднано його до Більського. Без змін залишилися повіти, які охплювали терени на схід від Більського повіту, отже Берестейський (з Милейчичами) та Пружанський (з Гайнівкою та Біловежею). Так сформовані політичні та адміністративні кордони проіснували до Першої світової війни.

Воєнні дії нагрянули сюди в серпні 1915 р. й поєдналися із нисильним вигнанням українського й білоруського православного населення на схід. Цей крок російського командування, яке хотіло таким чином наступаючим німецьким арміям залишити “спалену землю” (палено села, навіть деякі міста) завдав шкоди передусім цивільному населенню, приреченому на кількарічне “біженство”, а відтак необхідність відновлювання свого життя на згарищах господарств і захаращених полях. Процес повернення примусових втікачів почався вже в 1918 р., після підписання т.зв. Центральними державами мирних договорів з Українською Народною Республікою та “червоною” Росією (лютий – березень 1918 р.), однак він був перерваний польсько-російською війною й  формально був відновлений вже після заключення Рижзького договору в 1921 р.

У міжчасі відбулися чергові зміни політичної та  адміністративної приналежності цієї частини Гродненської губернії, яка згідно з німецькими планами мала увійти до складу підпорядкованої Берлінові литовської держави, проголошеної в лютому 1918 р. як Королівство Литви. Йшлося звичайно про збереження контролю над Біловезькою пущею, яку німецька окупаційна адміністрація почала експлуатувати в промисловому масштабі (до цього часу був це свого роду царський заповідник). Військова поразка Німеччини та її союзників перекреслила ці плани і в лютому 1919 р., після евакуації німецької армії, західна частина Гродненської губернії опинилася в польських руках. Проте, питання нових державних кордонів мало бути вирішене під час мирної конференції в Парижі. Вже в березні 1919 р. польська делегація вимагала включення до складу Польщі більшої частини території колишнього Великого князівства Литовського і Волинської губернії, але союзницькі держави не погоджувалися на такі широкі вимоги. Адже вони суперечили “пунктам Вільсона” (президента США) з січня 1918 р., які передбачали створення незалежної Польської держави, але “яка повинна включати в себе території з незаперечно польським населенням”. Польській делегації все ж таки вдалося отримати згоду “Великої четвірки” на включення до складу Польської держави також колишньої Білостоцької області (отже Більського, Білостоцького й Сокільського повітів), які мали чималий відсоток етнічно польського населення, та етнічних білорусів римо-католицького віровизнання, яких також вважали поляками. Верховна рада Паризької мирної конференції 8 грудня 1919 р. видала заяву, в якій визнала права польського уряду організувати постійну державну адміністрацію на території колишньої Російської імперії до лінії, яка починалася на Бузі в місці зіткнення меж Більського та Берестейського повітів, а  далі прямувала на північ в сторону Ялівки. У 1920 р. цей “тимчасовий кордон Польщі” став частиною т.зв. лінії Керзона.

Сподіваючись корисного вирішення питання східного кордону, польський Установчий сейм уже в серпні 1919 р. прийняв тимчасовий закон про утворення Білостоцького воєводства, до складу якого увійшла також вся територія колишньої Білостоцької області. У лютому 1921 р. до Білостоцького воєводства приєднано повіти, розташовані на схід від “лінії Керзона” – Біловезький (з Гайнівкою), Гродненський і Волковийський, які раніше підпорядковувалися Цивільному управлінню Східних земель. Ефемерний Біловезький повіт існував від грудня 1920 до липня 1922 р., коли був поділений та в більшості включений до складу Більського повіту (решта опинилася в Поліському воєводстві). Межа Більського повіту пересунулася на схід ближче Бугу, адже  до його складу включено і Мілейчичі.

Під час т.зв. перших совєтів, на зламі 1939/1940 рр., Більський повіт був поділений поміж двома областями  Білоруської РСР – Білостоцькою (Більський, Бранський і Цєхановецький райони) та Берестейською (Гайнівський, Кліщелівський і Сім’ятицький райони), натомість під німецькою окупацією існував як окружний  комісаріат Тубенталь, охоплюючий також всю Біловезьку пущу. У 1944 р. повернуто польський адміністративний поділ, зрозуміло зі змінами, які були наслідком такого факту, що Більський повіт став межувати з новим державним кордоном, а це призвело до приєднання кільканадцяти сіл, які в 1944-1954 рр. утворювали сільську гміну Клюковичі.

Кінець існуванню “великого” Більського повіту поклали зміни, введені в першій половині 1950-х років, коли з його південно-західної частини утворено Сім’ятицький повіт (1952 р.), а зі східної – Гайнівський (1954 р.). Багата на різні суспільні експерименти доба т.зв. Народної Польщі зазначилася також у ділянці місцевої адміністрації. Отже, у 1954 р., були ліквідовані гміни, на місце яких створено набагато менші громади (пропорція 3:1), а відтак, після відновлення гмін (1973 р.), були ліквідовані повіти (1975 р.) й потроєно кількість воєводств. Отже, у випадку “Більсько-Гайнівського терену” остання реформа,  силою якої від 1 січня 1999 р. знов почала діяти трьохступнева система територіяльної адміністрації (воєводство – повіт – гміна: сільська або міська), була по суті поверненням ситуації з 1954 р., хоча й із деякими змінами, адже відновлений Більський повіт втратив кілька сіл на північному березі Нарви, які в 1972 р. належали до складу громади (та православної парафії) Риболи, а зараз належать до Білостоцького повіту.

1999 рік, з початком якого з адміністративної карти зникла “Білосточчина” та повернулося Підляшшя, поки що завершив перетасування адміністративних меж. Однак це не є повернення до стану з-перед 1795 року, адже з огляду на розташування адміністративного центру і територію сьогоднішнє Підляське воєводство більш нагадує прусський Білостоцький департамент ніж історичне – “литовсько-руське”, відтак “старопольське” – Підляське воєводство з XVI-XVIII сторіч.

 

Юрій Гаврилюк

 

Od “starego” do “nowego” Podlasia

 

Województwo podlaskie w swoich pierwotnych granicach istniało stosunkowo krótko, gdyż w 1566 r. z jego wschodniej części, połączonej z ziemia pińską utworzono nowe województwo brzeskie (brześciańskie). W 1569 r., na unijnym sejmie lubelskim, województwo podlaskie, składające się już tylko z trzech ziem – drohiczyńskiej, bielskiej i mielnickiej – zostało oderwane od Wielkiego Księstwa Litewskiego i wcielone do Korony Królestwa Polskiego. Tak więc nowa granica “Litwy” przebiegała przez wschodnie połacie obecnych powiatów hajnowskiego i siemiatyckiego.

Powstały w latach 1513-1569 układ polityczno-administracyjny przetrwał aż do ostatniego rozbioru Rzeczypospolitej Obojga Narodów. Zgodnie z traktatem rozbiorowym podpisanym w 1795 r. przez Rosję, Prusy i Austrię granice tych państw zetknęły się właśnie na Podlasiu, na wschód od Niemirowa nad Bugiem, co zapoczątkowało wieloetapowy proces przekształceń, zakończony utworzeniem w 1999 r. nowego województwa podlaskiego. Pierwszymi i jak się okazało decydującymi elementami tego procesu było przekształcenie Bugu w rzekę graniczną oraz umiejscowienie nowego centrum administracyjnego w Białymstoku, będącym dotąd prywatnym miastem i rezydencją magnacką w ziemi bielskiej.

“Starym” woj. podlaskim w 1795 r. podzieliły się Austria, która zagarnęła cały obszar na lewym brzegu Bugu, a więc południowe części ziemi drohiczyńskiej i mielnickiej (wraz z lewobrzeżnym skrawkiem ziemi brzeskiej) oraz Prusy, które z nowo zdobytych ziem “koronnych” i “litewskich” położonych pomiędzy Bugiem a Wisłą utworzyły prowincję nazwaną Prusami Nowowschodnimi (Neuostpreußen). Jej stolicę umieszczono właśnie w Białymstoku, który stał się też ośrodkiem administracyjnym jednego z dwóch “nowopruskich” departamentów. Departament białostocki obejmował nie tylko północną część woj. podlaskiego, ale też ziemię łomżyńską woj. mazowieckiego, a nawet zachodnią część ziemi grodzieńskiej woj. trockiego. Ówczesna granica prusko-rosyjska w swej północnej części oparta została bowiem o bieg Niemna, lecz na wysokości Grodna, leżącego na wschodnim brzegu rzeki skręcała na południe, zaś pomiędzy Narwią a Bugiem była zgodna z dawną granicą “Korony” i “Litwy”.

Granice polityczne ustalone w 1795 r. przetrwały tylko kilkanaście lat, do wojny napoleońskiej Francji z Prusami i Rosją. Na mocy traktatów pokojowych podpisanych w Tylży (lipiec 1807 r.) z większości ziem zaboru pruskiego utworzone zostało Księstwo Warszawskie, zaś południowo-wschodnią część departamentu białostockiego otrzymała Rosja. W 1808 r. utworzono z tego terytorium obwód białostocki, odrębną jednostkę administracyjną Cesarstwa Rosyjskiego w randze guberni, składającą się z czterech powiatów: bielskiego, drohiczyńskiego, białostockiego i sokólskiego. W 1843 r. obwód białostocki został zlikwidowany i włączony do guberni grodzieńskiej, istniejącej od 1801 roku. Przy tej okazji zlikwidowano też pow. drohiczyński, który włączono do pow. bielskiego. Bez zmian natomiast pozostały powiaty obejmujące obszary leżące na wschód od pow. bielskiego, a więc pow. brzeski (z Milejczycami) i pow. prużański (z Hajnówka i Białowieżą). Tak ukształtowane granice polityczne i administracyjne przetrwały do I wojny światowej.

Działania wojenne dotarły tu w sierpniu 1915 r. i były połączone z prawdziwym kataklizmem, od którego ucierpiała zwłaszcza ludność prawosławna (ukraińska i białoruska), wypędzona na wschód. Ten krok dowództwo rosyjskiego, chcącego pozostawić nacierającym wojskom niemieckim “spalona ziemię” (palono wsie, a nawet niektóre miasta), zaszkodził przede wszystkim ludności cywilnej, którą skazano na kilkuletnie “bieżenstwo”, a później konieczność odbudowywania życia na zgliszczach gospodarstw i odłogujących przez kilka lat zdziczałych polach. Proces powrotu przymusowych uciekinierów zaczął się w 1918 r., po podpisaniu przez tzw. Państwa Centralne traktatów pokojowych z Ukraińską Republiką Ludową i “czerwoną” Rosją (luty – marzec 1918 r.), przerwała go jednak wojna polsko-bolszewicka i został formalnie wznowiony po zawarciu traktatu ryskiego w marcu 1921 r.

W międzyczasie dokonane zostały kolejne zmiany przynależności politycznej i administracyjnej tej części gub. grodzieńskiej, która zgodnie z planami niemieckimi miał wejść w skład podporządkowanego Berlinowi narodowego państwa litewskiego, proklamowanego jako Królestwo Litwy w lutym 1918 r. Chodziło oczywiście o zachowanie kontroli nad Puszczą Białowieską, którą niemieckie władze okupacyjne zaczęły eksploatować na skalę przemysłową. Klęska wojenna Niemiec i ich sojuszników przekreśliła te plany i w lutym 1919 r., po wycofaniu się wojsk niemieckich, teren byłej gub. grodzieńskiej znalazł się w rękach polskich. Jednak kwestia ustalenia granic państwowych miała być rozstrzygnięta na konferencji pokojowej w Paryżu. Już marcu 1919 r. delegacja polska domagała się wcielenia do Polski większości obszaru dawnego Wielkiego Księstwa Litewskiego i gub. wołyńskiej. Mocarstwa sprzymierzone nie godziły się jednak na tak szerokie żądania, sprzeczne z “punktami Wilsona” (prezydenta USA) ze stycznia 1918 r., zakładającymi “stworzenie niepodległego państwa polskiego na terytoriach zamieszkanych przez ludność bezsprzecznie polską”. Delegacji polskiej udało się wówczas przekonać “wielką czwórkę” do udzielenia zgody na włączenie do państwa polskiego także dawnego obwodu białostockiego (a więc pow. bielskiego, białostockiego i sokólskiego), posiadającego znaczny odsetek ludności etnicznie polskiej, jak też etnicznych Białorusinów wyznania rzymskokatolickiego, których również uważano za Polaków. 8 grudnia 1919 r. Rada Najwyższa Konferencji Pokojowej wydała deklarację, w której uznała prawa rządu polskiego do organizowania regularnej administracji na obszarze dawnego Cesarstwa Rosyjskiego sięgającym linii zaczynającej się na Bugu w miejscu styku granic powiatów bielskiego i brzeskiego, i kierującej się na północ w stronę Jałówki. W 1920 r. ta “tymczasowa granica Polski” stała się częścią tzw. linii Curzona.

Spodziewając się korzystnej decyzji mocarstw w sprawie granicy wschodniej, polski Sejm Ustawodawczy przyjął w sierpniu 1919 r. ustawę tymczasową o utworzeniu województwa białostockiego, w którego skład weszły m.in. trzy powiaty byłego obwodu białostockiego. W lutym 1921 r. do województwa białostockiego dołączono powiaty położone za linią Curzona – białowieski (z Hajnówką), grodzieński i wołkowyski, które wcześniej znajdowały się pod zarządem Cywilnym Ziem Wschodnich. Efemeryczny powiat białowieski istniał od grudnia 1920 do lipca 1922 r., kiedy podzielono go włączając większość gmin do pow. bielskiego (reszta znalazła się w woj. poleskim). Granica pow. bielskiego przesunęła się na wschód także bliżej Bugu, gdyż w jego granicach znalazły się Milejczyce.

W czasie tzw. “pierwszych sowietów”, na przełomie 1939/1940 r., powiat bielski został podzielony pomiędzy dwa obwody Białoruskiej SRR – białostocki (rejony Bielsk, Brańsk, Ciechanowiec) i brzeski (rejony Hajnówka, Kleszczele, Siemiatycze), zaś pod okupacją niemiecką funkcjonował jako Kreisskomissariat Tubenthal, obejmujący całość Puszczy Białowieskiej. W 1944 r. przywrócono polski podział administracyjny, oczywiście ze zmianami wynikającymi z faktu, że pow. bielski stał się powiatem przylegającym do nowej granicy państwowej, co zaowocowało m.in. powiększeniem jego obszaru o kilkanaście wsi, które w latach 1944-1954 tworzyły gminę Klukowicze.

Kres istnieniu “wielkiego” pow. bielskiego położyły zmiany dokonane w pierwszej połowie lat 50., gdy najpierw z jego części południowo-zachodniej utworzono powiat siemiatycki (1952), zaś ze wschodniej – hajnowski (1954). Pełen wszelakich eksperymentów społecznych okres tzw. Polski Ludowej zaznaczył się też w dziedzinie administracji terenowej. I tak w 1954 r. zlikwidowane zostały gminy, zastąpione o wiele mniejszymi gromadami (proporcja ok. 3:1), zaś wkrótce po ich odnowieniu (1973) zlikwidowane zostały powiaty (1975), co z kolei było elementem szerszych zmian w postaci potrojenia liczby województw. Tak więc w przypadku “obszaru bielsko-hajnowskiego” ostatnia reforma organizacyjna, na mocy której od początku 1999 r. funkcjonuje trzystopniowy system administracji terytorialnej, była w ogólnych zarysach przywróceniem sytuacji z 1954 roku. Chociaż oczywiście z pewnymi modyfikacjami, bo np. reaktywowany pow. bielski utracił kilka wsi na północnym brzegu Narwi, które w 1972 r. wchodziły w skład gromady (i parafii prawosławnej) Ryboły, a obecnie należące do pow. białostockiego.

Rok 1999, z którego początkiem z mapy administracyjnej znikła “Białostocczyzna” a powróciło “Podlasie”, jak na razie zakończył przetasowania granic administracyjnych. Nie jest to jednak powrót do sytuacji sprzed 1795 roku, albowiem ze względu na umiejscowienie centrum administracyjnego i obszar obecne woj. podlaskie bardziej przypomina pruski departament białostocki niż historyczne – “litewsko-ruskie”, a później “staropolskie” – województwo podlaskie.

 

Jurij Hawryluk

Україномовні підляшани в добі модерних націй

 

Етнічна карта нашого регіону сформувалася в процесі заселювання в XV-XVII ст. залишків первісних пущ та інших пустирів. Натомість формування новітньої національної свідомості припадає на два останні сторіччя, коли право до участі в політичному житті, раніше обмежене до шляхетського прошарку, отримав загал громадян. Почалося це на початку ХІХ ст., в добу романтизму, який пробуджував до національного життя народи, землі яких розтерзали між собою сильніші та більш хижі сусіди, відтак асимілюючи їхні еліти.

Шукання своїх історичних коренів не обминуло й україномовних підляшан, серед яких з’явився гурт любителів і дослідників минулого, зв’язаний з науковим середовищем Вільна. Його нестором був о. Антоній Сосновський – парох парафії св. Миколи у Кліщелях. Він написав низку праць історичного й публіцистичного характеру, які торкалися ситуації Церкви та питань народної освіти, записував народні пісні й оповідання, брав також участь у відкритті давньоукраїнського рукопису кінця XІV ст. – “Київського Псалтиря”. З духовних родин походили також інші представники цього гурту – професори Віленського університету о. Платон Сосновський (син А. Сосновського), о. Михайло Бобровський (син пароха з Вільки-Ваганівської, гм. Орля) та Ігнатій Данилович (син пароха в Гриневичах-Великих б. Більська). Однак формування цієї “переднаціональної” течії було послаблене репресіями, які торкнулися студентів та викладачів після процесу над таємною спілкою Філоматів, а польське Листопадове повстання стало приводом до ліквідації університету (1832 р.). Хоч М. Боброський, І. Данилович, а зокрема більщанин Йосип Ярошевич і далі проводили свої дослідження над історією та народною культурою, однак їхні зусилля не стали початком національного відродження серед русинів Більського повіту. На відміну від Львова, Києва та Харкова – університетських міст, які в середині ХІХ ст. стали основними центрами українського національного відродження – Більськ був підупалим провінційним містечком, отже не міг стати центром національної думки. Тим більш, що не було тут так яскравої традиції як на Наддніпрянщині, де фундаментом національного руху була пам’ять козаччини та вільного Запоріжжя.

З часом і сюди почали доходити відлуння культурного й національного відродження в центральній Україні. Прикладом цього може послужити виникнення в селі Кленики, розташованому на шляху Більськ – Нарва, українського народного театру, який у 1909 р. ставив, у тому числі й у Більську, комедію класика української драматургії Івана Карпенка-Карого. Зацікавлення українською культурною діяльністю бачимо також у міжвоєнному періоді, коли сюди приїжджали театральні групи й хори, які виступали в Кліщелях, Орлі, Гайнівці. Поширювалися твори класиків української літератури – “Кобзар” Тараса Шевченка, твори Івана Франка, Степана Руданського, були спроби організувати навчання української мови, маємо також згадки про діяльність українських політичних партій лівого спрямування.

Однак не ці ще дуже кволі прояви пробудження національних прагнень вирішили у ХХ ст. долю україномовних підляшан, але дії польської державної влади (у 1939 р. також совєтської), яка керувалася своїм політичним інтересом та намагалася не допустити до прогресу національного та політичного усвідомлення українського населення на територіях, які увійшли до складу Білостоцького та Поліського воєводств (так само, зрештою, поборювали й білоруський національний рух). Під час загальних переписів населення в 1921 та 1931 роках місцеве українськомовне населення було переважно вписане до білоруської національної рубрики, частково до польської, але влада, звісно, не робила нічого (окрім полонізаційних намагань), що могло б практично підтримати картину, яку малювала статистика. Ситуація змінилася, коли осінню 1939 р. територія колишньої Гродненської губернії була включена до Білоруської РСР. Визнавши загал православного населення білорусами, совєтська влада стала організувати тут школи з білоруською мовою навчання та поширювати білоруськомовну пресу й книжки, що після 1944 р. продовжувала також польська комуністична влада. Звісно, в наукових працях з’являлися ствердження про те, що історія, мова та народна культура населення між Більськом і Гайнівкою свідчать про його приналежність до українського етнічного масиву. Але державна політика на полі освіти й культури створила особливий механізм, який діє, зрештою, й по сьогоднішній день, підтримуючи стереотип про околицю між Більськом, Гайнівкою та Сім’ятичами як про “маточник” білоруської національної меншини в Польщі. Це веде до курйозних ситуацій, як хоча б декларування під час загальних переписів населення жителями україномовних місцевостей, що в домашньому затишку користуються білоруською мовою, чи розміщення на території повністю україномовної гміни Орля (у говірці Вуорля) таблиць з назвами місцевостей, записаних білоруським алфавітом (деякі перекладено по-білоруськи, інші зберегли свій український характер або утворено українсько-білоруські гібриди).

Здійснене таким чином – через наказ – особливе “національне освідомлення” православного населення Білостоцького воєводства (білоруськомовних римо-католиків зараховано до поляків) для етнічних білорусів справді відкрило доступ до білоруської культури, що – навіть, коли то був її викривлений совєтський варіант – можна визнати позитивом. Була це водочас свого роду шапка невидимка для етнічно українських жителів Більського повіту, яких завдяки цьому обминули насильні виселення в 1944-1947 рр. Це збереження “етнічної субстанції” створило згодом можливість розвитку руху національної емансипації, перші прояви якого бачимо в 1950-х роках. Тоді у Кліщелях виник гурток Українського суспільно-культурного товариства, яке здобуло чимало успіхів, адже його театральний гурток виявився найкращим серед українських аматорських гуртів у загальнодержавному масштабі, вдалося також вибороти введення навчання української мови до місцевої початкової школи. Діяльність цього гуртка була ліквідована владою наприкінці 1960-х, але вже на початку 1980-х, в новій “перевітреній” атмосфері, почав свою активність гурт молоді, переважно студентської, а навіть і шкільної, яка, йдучи за дороговказом рідної мови й культури, “відкрила” свою українську національну ідентичність.

Перші прояви таких незалежних пошуків – у формі літературної творчості рідною говіркою – бачимо вже на початку 1970-х, коли на сторінках видаваного в Білостоці білоруського тижневика “Ніва” з’явилися вірші молоді з околиці Орлі – Івана Киризюка (с. Крив’ятичі), Зосі Сачко (с. Вілька – Вуолька) та Ірини Боровик (с. Море). У наступному десятиріччі до цього гурту приєдналося ще декілька осіб (також переважно з гм. Орля). Взаємному зближенню, пізнанню, а водночас зазначенню своєї присутності, слугували організовані від весни 1983 р. краєзнавчо-туристичні імпрези (передусім рейди “Підляшшя – Пудляше” і “Надбужанська земля”), зустрічі по селах з місцевими жителями, участь в імпрезах української громади в Польщі. Пізніше прийшло відродження гуртка УСКТ у Кліщелях (1984 р.) та організування нових – у Черемсі, Більську, Гайнівці й Білостоці. З’явилися також публікції, видавані позацензурно, як окремі історичні та публіцистичні брошури, поетичні збірники, так і і періодичні видання різного характеру: літературного (альманах “Наш голос” – 1982-1988), суспільно-культурного (українськомовні “Осови” – 1987-1989) та інформаційного (польськомовний “Krąg” – 1989-1990).

Падіння в 1989 р. “народної влади” кардинально змінило ситуацію, відкривши для українського середовища на Підляшші можливість вільно вести культурну й просвітницьку діяльність та зазначити свою присутність і на політичному полі – участю в перших демократичних виборах до парламенту й місцевих самоуправ. У триваючому вже майже чверть сторіччя періоді функціонування українського середовища в нових політичних умовах, найбільш вагомою була перша половина 1990-х, коли з’явилася більшість форм організаційної та культурно-освітньої діяльності, які існують і по сьогоднішній день. Виникло тоді Об’єднання українців у Польщі (1990 р.), Підляський відділ якого перетворився в Союз українців Підляшшя (1992 р.). У цьому ж часі (1991 р.) в Мельнику над Бугом відбулася перша імпреза з циклу культурних заходів, який зараз має назву Фестиваль української культури “Підляська осінь” (його концерти й театральні вистави відбуваються в Більську, Білостоці, Сім’ятичах, Гайнівці та Черемсі), вийшов перший номер квартальника “Над Бугом і Нарвою” (від 1993 р. – двомісячника), а в ефірі Радіо Білосток з’явилася україномовна передача “Думка українська”. У 1994 р. в Більську зорганізовано перший пункт навчання української мови, яка як рідна навчається зараз також у Черемсі та Білостоці, а рік пізніше почалася трансляція телепередачі українською мовою – спочатку з Варшави, відтак з Білостоку (нині під назвою “Український перегляд”). Наступні роки також принесли розширення палітри імпрез, організованих Союзом українців Підляшшя, з яких найбільшою є ніч “На Івана, на Купала” над водосховищем Бахмати в Дубичах-Церковних (відбувається завжди в першу суботу після православного празника св. Петра і Павла, отже, між 13 та 19 липня).

Таким чином дії, ведені від першої половини 1980-х років на ниві національного самопізнання, культури та просвіти, заплодоносили витворенням видимих організаційних форм життя української громади, а її присутність перестала дивувати.

Це знайшло своє віддзеркалення також у вислідах загального перепису населення 2002 р., в якому вперше у післявоєнний період було запитання про національність та мову, якою користуємося в сімейному колі. Українську національність у Підляському воєводстві мали б задекларувати тоді 1.366 польських громадян (та 75 осіб без польського громадянства – разом 1.441 осіб); користування українською мовою – 1.414 польських громадян (та 38 осіб без польського громадянсьва – разом 1.452 особи). Натомість з доступних зараз вислідів перепису проведеного в 2011 р. з українською національністю ідентифікувало себе 2,2 тис. осіб. Звичайно, це не імпозантні числа, однак вони вказують на появу гурту людей, які не лише не погоджуються зі схемами думання про свою національну приналежність, які виникли та прижилися під впливом зовнішніх сил, але й хочуть прилюдно демонструвати свою українську ідентичність.

Крім цього “твердого стрижня” є також чимала група людей, яка свої проукраїнські національні переконання виявляє лише в гроні родини та знаймих, а в “офіційних ситуація” називає себе поляками або білорусами. Деяке уявлення про чисельність цієї групи можуть дати, сперті на власні дослідження, обрахунки проф. Андрія Садовського, соціолога Університету в Білостоці, який у 1990-х стверджував, що таким чи іншим чином з українською національністю ідентифікує себе від 10 до 15 тис. осіб. Натомість загальне число людей з українськими етнічними коренями в Підляському воєводстві можна обраховувати приблизно на 100 тис., з яких біля 70 тис. надалі проживають на території Більського, Сім’ятицького, Гайнівського та наднарвянському – у 1970-х відірваному від “більського материка” – клаптику Білостоцького повітів. Другим скупченням є, звісно, Білосток, у якому проживає кількадесять тисяч людей, народжених над Бугом і Нарвою та їхніх дітей і онуків. Отже, демографічна база для формування української національної ідентичності все ж таки замала.

 

Юрій Гаврилюк

Ukraińskojęzyczni Podlasianie w epoce nowoczesnych narodów

 

O ile etniczna mapa naszego regionu ukształtowała się wraz z zagospodarowaniem w XV-XVII w. resztek prastarych puszcz i innych pustek osadniczych, to kształtowanie się nowożytnej świadomości narodowej przypada na dwa ostatnie stulecia, gdy prawo do udziału w życiu politycznym, dotąd ograniczone do warstwy szlacheckiej, uzyskał ogół obywateli. Proces ten zaczął się w początkach XIX w., w dobie romantyzmu, budzącego do narodowego bytu ludy, których ziemie rozszarpali pomiędzy siebie silniejsi i pazerni sąsiedzi, asymilując też ich elity.

Szukanie własnych korzeni historycznych nie ominęło też ukraińskojęzycznych Podlasian, wśród których pojawiła się grupka miłośników i badaczy przeszłości związana z naukowym środowiskiem Wilna. Nestorem był o. Antoni Sosnowski, proboszcz parafii w Kleszczelach. Napisał on szereg prac o charakterze historycznym i publicystycznym dotyczących sytuacji Cerkwi i problemów oświaty wśród ludu, zbierał też pieśni i opowiadania ludowe , miał także udział w odkryciu XIV-wiecznego rękopisu “Psałterz Kijowski”. Z rodzin duchownych pochodzili też inni przedstawiciele tego grona – profesorowie Uniwersytetu Wileńskiego Platon Sosnowski (syn A. Sosnowskiego), Michał Bobrowski (syn proboszcza z Wólki Wahanowskiej, gm. Orla), Ignacy Daniłowicz (syn proboszcza z Hryniewicz k. Bielska). Formujący się wówczas nurt badania własnej przeszłości osłabł jednak wskutek czystek wśród studentów i wykładowców po procesie tajnego stowarzyszenia Filomatów, zaś polskie Powstanie Listopadowe przyniosło kres działalności samego uniwersytetu, zlikwidowanego w 1832 r. Wprawdzie zarówno M. Bobrowski, I. Daniłowicz, jak też bielszczanin Józef Jaroszewicz dalej kontynuowali swe badania nad przeszłością i kulturą ludową, jednak ich prace nie stały się zaczątkiem narodowego odrodzenia wśród Rusinów pow. bielskiego. W odróżnieniu od Lwowa, Kijowa i Charkowa, miast uniwersyteckich, które stały się głównymi ośrodkami ukraińskiego odrodzenia narodowego, Bielsk był podupadłym prowincjonalnym miasteczkiem, nie mógł więc stać się ośrodkiem myśli narodowej. Tym bardziej, że nie było tu tak wyrazistej tradycji jak na Naddnieprzu, gdzie ruch ukraiński opierał się przede wszystkim na żywym etosie Kozaczyzny i wolnego Zaporoża.

Z czasem jednak zaczęły docierać echa kulturalnego i narodowego odrodzenia na centralnej Ukrainie. Przykładem może być powstanie, w leżącej na trakcie Bielsk – Narew, wsi Kleniki ukraińskiego teatru ludowego, który w 1909 r. wystawiał, także w Bielsku, komedię klasyka ukraińskiej dramaturgii Iwana Karpenki-Karego (1909 r.). Zainteresowanie ukraińską działalnością kulturalną widzimy również w okresie międzywojennym – przyjeżdżały tu grupy teatralne i chóry, występujące m.in. w Kleszczelach, Orli, Hajnówce. Upowszechniały się utwory ukraińskich klasyków literatury – Kobzar Tarasa Szewczenki, dzieła Iwana Franki, Stepana Rudańskiego, były podejmowane starania o wprowadzenie nauki w języku ukraińskim, mamy też wzmianki o działalności ukraińskich organizacji lewicowych.

Jednak nie wątłe przejawy budzenia się narodowych dążeń zadecydowały o losach ukraińskojęzycznych Podlaszan w XX wieku, a działania władz polskich (w 1939 r. także radzieckich), które kierując się swoimi interesami politycznymi starały się nie dopuścić do postępów narodowego i politycznego uświadomienia ludności ukraińskiej na terenach włączonych do woj. białostockiego i poleskiego. Podczas spisów powszechnych w 1921 i 1931 r. miejscowa ludność ukraińskojęzyczna została w większości wpisana do narodowej rubryki białoruskiej, częściowo zaś polskiej, ale władze oczywiście nie robiły nic co by praktycznie mogło wesprzeć obraz kreowany przez statystykę. Sytuacja zmieniła się, gdy jesienią 1939 r. teren byłej gub. grodzieńskiej został włączony do Białoruskiej SRR. Uznawszy ogół prawosławnych mieszkańców za Białorusinów władze radzieckie zaczęły organizować tu szkoły z białoruskim językiem nauczania oraz rozpowszechniać białoruskojęzyczną prasę i książki, co od 1944 r. kontynuowały też komunistyczne władze polskie. Oczywiście w pracach typowo naukowych co rusz pojawiały się stwierdzenia, iż historia, język i kultura ludowa mieszkańców terenów pomiędzy Bielskiem a Hajnówką świadczy o ich przynależności do ukraińskiego obszaru etnicznego. Lecz prowadzona przez państwo polityka na polu oświaty i kultury uruchomiła specyficzny mechanizm, który funkcjonuje zresztą do dziś, podtrzymując stereotyp o okolicach Bielska, Hajnówki i Siemiatycz jako o mateczniku białoruskiej mniejszości narodowej w Polsce. Prowadzi to sytuacji kuriozalnych, jak chociażby deklarowanie w spisach powszechnych przez mieszkańców ukraińskojęzycznych miejscowości, że posługują się w domowym zaciszu językiem białoruskim, czy też umieszczenie w gm. Orla tablic z nazwami miejscowości zapisanymi alfabetem białoruskim (niektóre zostały przetłumaczone po białorusku, inne zachowały swój ukraiński charakter lub stworzono ukraińsko-białoruskie hybrydy).

Dokonane w ten sposób osobliwe odgórne unarodowienie ludności prawosławnej woj. białostockiego (białoruskojęzycznych katolików potraktowano jako Polaków) dla etnicznych Białorusinów rzeczywiście otwarło dostęp do kultury białoruskiej, co – nawet gdy był to jej wypaczony, sowiecki wariant – można uznać za pozytyw. Była to jednocześnie swego rodzaju czapka niewidka dla etnicznie ukraińskich mieszkańców pow. bielskiego, którzy dzięki temu uniknęli przymusowych wysiedleń w latach 1944-1947. To zachowanie “substancji etnicznej” umożliwiło późniejszy rozwój ruchu narodowej emancypacji, którego pierwsze przejawy widzimy już w latach 50. W Kleszczelach powstało wówczas koło Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego, które odniosło spektakularne sukcesy na polu kultury (tutejszy amatorski zespół teatralny okazał się najlepszy w skali kraju), wywalczyło też możliwość nauczania języka ojczystego w szkole podstawowej. Wprawdzie działalność tego ośrodka była u schyłku lat 60. zdławiona przez władze, ale sukces okazał się krótkotrwały, bowiem już na początku lat 80., w nowej “przewietrzonej” atmosferze zaczęła swoją aktywność grupa młodzieży studenckiej, a nawet szkolnej, która kierując się drogowskazem ojczystej mowy i kultury “odkryła” swoją ukraińską przynależność narodową.

Pierwsze przejawy nowych poszukiwań – w postaci twórczości literackiej w ojczystej gwarze – widzimy już na początku lat 70., gdy na łamach białostockiego tygodnika białoruskiego “Niwa” pojawiły się wiersze kilku osób pochodzących z okolicy Orli – Jana Kiryziuka (z Krywiatycz), Zosi Saczko (z Wólki) i Ireny Borowik (z Morza). W następnym dziesięcioleciu dołączyło do tej grupy jeszcze kilka osób (w większości także z terenu gm. Orla). Wzajemnemu zbliżeniu, poznaniu, a jednocześnie zamanifestowaniu swej obecności, służyły organizowane od wiosny 1983 r. imprezy krajoznawczo-turystyczne (przede wszystkim rajdy “Podlasie” i “Ziemia Nadbużańska”), spotkania po wsiach, udział w ogólnokrajowych imprezach społeczności ukraińskiej w Polsce. Później przyszło odrodzenie koła UTSK w Kleszczelach (1984 r.), organizowanie kół w Czeremsze, Bielsku, Hajnówce i Białymstoku. Pojawiły się też publikacje wydawane poza cenzurą – zarówno pojedyncze broszury historyczne i publicystyczne, zbiorki wierszy, jak też periodyki o profilu literackim (almanach “Nasz hołos” – 1982-1988), społeczno-kulturalnym (ukraińskojęzyczne “Osnowy” – 1987-1989) i informacyjnym (polskojęzyczny “Krąg” – 1989-1990).

Upadek w 1989 r. “władzy ludowej” kardynalnie zmienił sytuację, umożliwiając środowisku ukraińskiemu na Podlasiu prowadzenie nieskrępowanej działalności kulturalnej i oświatowej, jak też zaznaczenie swojej obecności na polu politycznym poprzez udział w pierwszych demokratycznych wyborach parlamentarnych i samorządowych. W liczącym prawie ćwierć wieku okresie funkcjonowania środowiska ukraińskiego w nowych warunkach przełomowe znaczenie miała pierwsza połowa lat 90., gdy ukształtowała się większość form działalności organizacyjnej i kulturalno-oświatowej, które są kontynuowane i rozwijane po dziś dzień. Powstał wówczas Związek Ukraińców w Polsce (1990), którego Podlaski Oddział przekształcił się w Związek Ukraińców Podlasia (1992). W międzyczasie, w 1991 r. w Mielniku nad Bugiem odbyła się pierwsza impreza z cyklu noszącego obecnie nazwę Festiwal Kultury Ukraińskiej “Podlaska Jesień” (jego imprezy odbywają się w Bielsku, Białymstoku, Siemiatyczach, Hajnówce i Czeremsze), wyszedł pierwszy numer kwartalnika “Nad Buhom i Narwoju” (od 1993 r. dwumiesięcznika), zaś w eterze Radia Białystok pojawiła się ukraińskojęzyczna audycja “Dumka Ukraińska”. W 1994 r. w Bielsku zorganizowano punkt nauczania języka ukraińskiego, który jako ojczysty jest obecnie nauczany także w Czeremsze i Białymstoku, zaś w następnym roku rozpoczęło się nadawanie w języku ukraińskim audycji telewizyjnych – początkowo z Warszawy, później z Białegostoku (obecnie pod nazwą “Przegląd Ukraiński”). Kolejne lata przyniosły też rozszerzenie wachlarza imprez organizowanych przez Związek Ukraińców Podlasia, z których największą jest obecnie noc “Na Iwana, na Kupała” nad zalewem Bachmaty w Dubiczach Cerkiewnych, odbywająca się zawsze w pierwszą sobotę po prawosławnym święcie Piotra i Pawła, a więc pomiędzy 13 a 19 lipca.

Zatem prowadzone od pierwszej połowy lat 80. działania na polu narodowej samowiedzy, kultury i oświaty zaowocowały nadaniu życiu społeczności ukraińskiej widocznych form organizacyjnych, a jej obecność przestała już dziwić. Znalazło to swoje odbicie także w wynikach powszechnego spisu ludności w 2002 r., w którym po raz pierwszy w okresie powojennym znalazło się pytanie o narodowość i język, którym posługujemy się w gronie rodzinnym. Narodowość ukraińską miało w woj. podlaskim zadeklarować wówczas 1.366 obywateli polskich (oraz 75 osób bez obywatelstwa polskiego – razem 1.441 osób), zaś posługiwanie się językiem ukraińskim w gronie rodzinnym – 1.414 obywateli polskich (oraz 36 osób bez obywatelstwa polskiego – razem 1.452 osoby). Natomiast wg dostępnych obecnie wyników spisu powszechnego przeprowadzonego w 2011 r. z narodowością ukraińską w woj. podlaskim utożsamiało się 2,2 tys. osób. Nie są to oczywiście liczby imponujące, świadczą jednak o pojawieniu się grupy osób nie tylko nie godzących się ze schematami myślenia o swojej przynależności narodowej, które powstały i zakorzeniły się pod wpływem sił zewnętrznych, ale też chcących publicznie demonstrować swoją ukraińską tożsamość.

Oprócz tego “twardego rdzenia” jest też grupa osób zachowujących swoje proukraińskie przekonania narodowe do wiedzy rodziny i grona przyjaciół, a w “sytuacjach oficjalnych” deklarujących, że są Polakami lub Białorusinami. Pewne wyobrażenie o liczebności tej grupy mogą dać oparte na własnych badaniach wyliczenia prof. Andrzeja Sadowskiego, socjologa z Uniwersytetu w Białymstoku, który przed kilku laty stwierdzał, że z narodowością ukraińską w jakiś sposób identyfikuje się od 10 do 15 tys. osób. Natomiast ogólną liczbę ludności z ukraińskimi korzeniami etnicznymi w woj. podlaskim można szacować na ok. 100 tys., z czego blisko 70 tys. nadal zamieszkuje na obszarze pow. bielskiego, siemiatyckiego, hajnowskiego i na przynarwiańskim skrawku pow. białostockiego, w latach 70. oderwanym od “bielskiej macierzy”. Drugim skupiskiem jest oczywiście Białystok, gdzie zamieszkuje kilkudziesięciotysięczna rzesza osób urodzonych nad Bugiem i Narwią oraz ich potomków. Tak więc baza demograficzna dla krystalizowania się poczucia ukraińskiej tożsamości narodowej jest znaczna.

 

Jurij Hawryluk